Тверезість — запорука щасливого майбутнього
Ми живемо у сучасному світі, завжди кудись поспішаємо, хочемо бути кращими, не такими, як усі. Не варто забувати про те, що кожна людина починається з сім'ї. Ту модель, яку ми бачимо в своїх домівках, модель спілкування своїх батьків, ми переносимо в свої родини, які будуємо вже самостійно.
Сьогоднішній світ мобільний, доступний і водночас надзвичайно жорстокий. В таких умовах молодим людям, підліткам важко провести паралель між добром і злом, моральним і аморальним, збудувати життєві пріоритети та дотримувати їх. Адже скрізь нам відкриваються перспективи, серед яких, досягнувши успіху та отримавши винагороду, певну розкіш, особистість, яку будували в нас наші батьки, може зруйнуватися, як будиночок з карт. А буває таке, що дитину нема кому виховувати: вона народилася і залишилася сама серед цього сучасного страшного світу. Тоді, на мою думку, їй мусить або дуже поталанити, або слід працювати над своїм духовним і моральним розвитком самостійно. Так чи інакше, ні в якому разі не можна опускати рук, марнувати своє життя, витрачати свій шанс стати справжньою Людиною і сином чи донькою своїх батьків, якими вони будуть пишатися. Та ніколи не переставати молитися.
Сучасна молодь бажає виділитися серед «сірої маси» однолітків. Куріння, вживання алкоголю та наркотичних засобів — це ті способи, якими ми «виділяємося», вживанням яких хизуємося і думаємо, що зможемо лишити їх тоді, коли забажаємо. Часто це зовсім не так легко. Серед підлітків існують певні стереотипи: якщо тебе бачать з сигаретою в одній руці та пляшкою пива в іншій, це означає, що ти — крутий.
Ася була звичайною чотирнадцятирічною дівчинкою. Весела, розумна, вродлива — вчителі ставили її прикладом для кожного, а однокласники захоплювались нею. У класі вона завжди була першою, дорослі пророкували дівчині світле майбутнє та успішну кар'єру.
Але, як і у кожного з нас, в Асі була таємниця...
Кожного дня вона мусила повертатися з такого бажаного їй світу — яскравого й безтурботного — до похмурої оселі, де на неї чекав завжди п'яний батько та згорьована долею, втомлена від роботи мати. Тоді Ася ховалася у своїй кімнаті — в своєму маленькому світі. Двері цієї кімнати були для неї захистом, відгороджували її від криків та бійок, що починав тато. Дівчина часто ставала до мольберту, брала до рук палітру і пензлі та зачинала писати. Під сварки та скандали батьків фарби поєднувалися на аркуші, утворюючи дивні та вражаючі композиції. Сірий і чорний перепліталися з різнокольоровими барвами, малюнки Асі відображали двоякість її буття — ніби яскравий і радісний світ поєднувався з домашнім — похмурим.
У житті дівчини була людина, яка завжди допомагала і підтримувала її. Ні, не з тих однокласників-друзів, які при зустрічі посміхалися, а за спиною заздрили її успіхам в школі (хоча Ася, не дивлячись на юний вік, добре знала, що оцінки не роблять людину щасливою, щастя пізнається в дружній і щасливій сім'ї). Такою людиною був Артем, сусід Асі, на рік старший і навчався в спортивній школі — це не заважало їм бути найкращими друзями.
Часто, саме його, Артема, дівчинка зображала на своїй картинах. Його посмішка пробуджувала в душі Асі надію на краще майбутнє. Вони любили зустрічатися на дитячих майданчиках, біля їхніх будинків, гойдатися на облуплених та покритих іржею гойдалках та розмовляти про все на світі.
Сьогодні, як завжди, Ася втекла від батькових горлань, вмостившись на скрипучій гойдалці й, відштовхуючись кросівком від ранньо-весняної травички, легенько проносилась над землею. Артем якраз повертався з вечірнього тренування, усмішка сковзнула на обличчі хлопця, коли він запримітив сусідку з смарагдовими очима. Здалеку, в темряві, вона скидалася на прекрасне створіння, з довгим волоссям і блідою, від недосипу, шкірою.
— Привіт! — привітався хлопець.
Ася лише всміхнулася.
Артем помітив сум у її погляді. Він зрозумів, що знову щось трапилося.
— Знову сваряться? — обережно запитав він.
— Так, — важко зітхаючи промовила дівчинка.
— Колись все налагодиться, — Артем присів на гойдалку поруч.
— Я не вірю в це, — дівчина притулилась щокою до холодного кріплення гойдалки.
— У мене батьків взагалі немає, — хлопець намагався розгойдати подругу.
Дівчина знову зітхнула, відчула біль десь глибоко в грудях (напевно, душі неспокійно) і підняла очі вгору, замилувалася призахідним сонцем. На горизонті усі природні кольори, що відображало сонце, змішувались в одну криваву палітру, ніби невідомий художник вирішив намалювати щось жахливе, але водночас небесно-досконале.
З відкритого вікна квартири було чути лайки батьків, биття посуду. Сьогодні ситуація особливо загострилася. Дорікання матері змінилися на благання, Ася насторожилася, але не стала повертатися додому. Якась невідома сила тримала її на гойдалці, з Артемом. Дівчина лише, як заворожена, не зводила очей з вікна своєї домівки. Несподівано голос матері зірвався на плач і пронизливий крик. Ася схопилася з місця та побігла до під'їзду. Товариш побіг за нею.
Вона не пам'ятала як опинилася у понівеченій сьогоднішньою сваркою квартирі. Відчинивши двері до кухні, чотирнадцятирічна дівчинка побачила страшну картину: невідомий художник усе-таки завершив своє жахливе творіння: кривавою рікою на сірій кафельній підлозі. То була мама Асі, що лежала нерухомо біля столу. Вона не дихала, серце її не билося. Ця жахлива подія закарбувалася назавжди у пам'яті дівчини, як фотографія чи ярлик, який не можна видалити з комп'ютера.
Ася затамувала подих і не зводила очей з страшної ілюстрації, яку їй підготувало життя: батько, величезний бородатий чолов'яга, сидів, спершись, кремезною спиною в стіну біля вікна, не зводив відсутнього погляду з леза ножа, що тримав у руках.
— Ти... — дівчина більше не могла нічого з себе вичавити.
Артем також заціпенів. Вперше він опинився в такій ситуації.
— Вона набридла вже, — пробурмотів батько, від сп'яніння, не міг зв'язати слів до купи, — «бу-бу-бу» вічно, жити не дає.
Артем викликав поліцію, відвів Асю до вітальні. А сам згадав як Лідія, мама його подруги, пригощала його цукерками, як в дитинстві співала їм обом колискові, її дзвінкий та ніжний голос він добре пам'ятав. Вона замінила йому матір. Крім дядька, який опікувався ним, у нього нікого не було, тож до пані Лідії він відчував особливі почуття, сприймав її як матір.
Тишу порушувало наспівування Асиного батька, згодом прибула поліція. Поліцейські провели допит свідків, склали протокол. Ця ніч здавалася вічністю, вона тяглася довго і неспокійно. На очі дівчини опустилася пелена, то були сльози. Крізь цю пелену вона впізнавала образи сусідів, які намагалися втішити бідну Асю, люди в білих халатах напевно були лікарями. Вона думала, що ця пелена не зійде з її очей, сльози заважали їй дивитися. Та коли вона впізнала батька в наручниках, сльози припинилися, стало легше, Ася провела його пустим скляним поглядом.
Похорон пройшов, наче в тумані. З сусіднього міста приїхала тітка, аби допомогти з організацією, вона одягла дівчину в нове чорне плаття і заплела коли. Ася відчула, що вона змінилася, але не могла зрозуміти, що саме з нею не так. Вона перетворилася в безчуттєве створіння, з її душі витягли найважливішу частину, яка формує кожну людину в особистість, — в неї відібрали матір. Ася чемно й мовчазно вислуховувала співчуття і жаль людей. Тут, на кладовищі, зібралося багато родичів, колег, друзів мами.
А потім був суд.
Ася востаннє поглянула в порожні очі батька (напевно, оковита забрала в нього всі людські почуття) й почула запитання судді:
— Ви підтверджуєте свої слова?
— Так, — відповіла дівчинка.
Роки минали неймовірно швидко. Ася відсвяткувала своє сімнадцятиріччя. Яскраве свято, яке влаштувала їй тітка, принесло дівчині знайомі кольори з колишнього життя, але вони не змусили красиву Асю опанувати себе і бути знову прикладом для всіх. Вона дуже змінилася.
З усміхненої учениці вона перетворилася на проблемне дівчисько з останньої парти. Ася відштовхувала від себе друзів своєю поведінкою та зовнішнім виглядом. Одного дня дівчина піднесла до волосся ножиці і наважилася обрізати його. Важкі, довгі пасма, локони падали на підлогу. В не дуже освітленій кімнаті волосся, що валялося біля Асиних ніг було схоже на великі чорні змії. Вони уособлювали для неї її минуле, яке за довгі роки туги за матір'ю їй настільки обридло, що вона мусила якимсь чином його позбутися. Стерти з комп'ютера, який був у неї в голові, нестерпні фотографії з їхньої кухні.
Одягалася Ася теж по-іншому. Червоні, блакитні, білі, персикові, жовті кольори спідничок, усіляких блузок, сукенок замінили кросівки, джинси, толстовки та кепка, з якою дівчина не розлучалася.
У ті дні, коли дівчисько з'являлося у школі, вчителі важко зітхали, в очікуванні якихось пригод з її участю. Ніхто не міг переконати Асю та втихомирити її. Ні тітка, ні Артем, ні його опікуни за довгими розмовами про шкідливість її теперішнього життя. Вона навіть почала думати, що така вона є насправді, що та, колишня Ася, була несправжньою. Розмови не давали результату, бо світогляд Асі сформувався, вона не бажала нічого слухати і змінювати в своєму житті, адже її все влаштовувало. Мами не стало, а разом з нею не стало маминої Асі, вона тепер татова.
Згодом Ася знайшла собі підходящих друзів. Серед таких, як вона, дівчина почувалася прекрасно, їм було про, що поговорити. Довгими вечорами пропадала на старих кладовищах, з десятками таких, як вона — тими, що не пройшли випробування долі, тими, що зламалися. Вони приносили на чергові посиденьки пиво чи горілку. Особливе свято було тоді, коли вдавалося роздобути щось «розвеселяючи» чи «з туманним розумом», як любили називати наркотики нові друзі Асі. Тоді вона поверталася додому надто пізно, тітка мусила її сварити.
Так минало її теперішнє життя. Десь глибоко в душі Ася залишалася тією восьмикласницею, з повної, хоч нездорової сім'ї, яку руйнувала горілка. Іноді вона заздрила своїм однокласникам, вони були щасливі, веселі, усміхнені, поспішали додому. Думки перебивав кашель, адже куріння не проходить безслідно, тоді жовтими пальцями вона шукала цигарку по кишенях та запальничку, підкуривши, її трохи «попускало», згадувала, що її чекають друзі з пивом і забувала про ці дурниці.
Ася мала серйозні проблеми зі здоров'ям. Все частіше вона помічала як важко підніматися сходами, коли ліфт не працює. Серце билося швидко, наче хотіло вистрибнути з грудей, дихання збивалося, голова крутилася і паморочилася, щоб піднятися на четвертий поверх, їй потрібно декілька разів зупинитися.
Тепер її життя було зруйнованим. Про яскраве майбутнє, яке пророкували вчителі та мама, речі не йшло. І ось — вулиця, переповнена метушливими і поспішаючими, усміхненими і стурбованими, втомленими і щасливими людьми. Вони не звертали уваги на сіру фігурку, яка повільно рухалася тротуаром. Неохайна, бездушна, з смарагдовими, глибокими, нікому не потрібними очима, побита долею дівчина — у безформенній толстовці та старих джинсах. Вона весь час озиралася, відчуваючи себе лишньою серед людей. Очі бігали туди-сюди, а руки огортали тіло, ніби від чогось захищаючи. Погляд направлений вниз, а кроки повільні і невпевнені.
Ася підняла очі від асфальту, подивилася на людей, що її минали. Стара бабуся відсахнулася від неї, а молода матуся відвела дитину від неї. Усі оглядалися й відразу відводили погляди, далі намагалися не помічати Асю.
Крім однієї людини, яка привітно посміхнулася їй. Дівчина стояла до неї обличчям — мила і молода жінка була перед нею. Незнайомка виглядала так, наче щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу. Однакова ростом з Асею, смарагдові очі дівчини здалися Асі напрочуд знайомими, вона не могла згадати, де вони їй зустрічалися. Ці очі випромінювали впевненість, незалежність, добродушність. Жінка махнула Асі рукою, манячи за собою, рухалося впевнено і невимушено.
Ася напружила пам'ять, щоб згадати, де могла бачити цю незнайомку. Смарагдово-зелені очі, довге темне волосся, маленький кирпатий ніс.
Та це ж вона сама!
Але інша — впевнена, граційна, успішна, знає чого хоче і... здорова.
Це був її вибір.
Якби тоді, декілька років тому, Ася взялася б за розум і почала жити нормальним життям, хоча би заради пам'яті про маму, то була б нею — прекрасною незнайомкою, яка зараз махає їй рукою. Дівчина ступила декілька кроків і оглянулася.
Несподівано красуня зникла, ніби розчинилася в повітрі, хоча напевно, так і було. Від сп'яніння до молодої дівчини часто приходили неіснуючі персонажі, часто бачила маму, Артема, вчителів, хоча як не дивно, батько їй ніколи не ввижався. Мабуть, вона так сильно його зненавиділа і викреслила зі свого життя, що він не смів навіть з'явитися в галюцинаціях.
З такою силою Асі потрібно було триматися за життя, бо воно дається нам лише раз!
Красуня з галюцинації на цей раз зникла біля тротуару, Ася не встигла опам'ятатися як опинилися під колесами автомобіля, видіння несло за собою летальні наслідки.