Вільна людина
Вже пізня ніч... Я лежу в своїй темній кімнаті й дивлюсь у стелю. Мати сидить на кухні й вже ледь чутно схлипує. До мене доноситься тонкий аромат заспокійливих крапель, які вона стала вживати все частіше. На душі неспокійно, щось муляє мені у грудях, якісь дрібні зміюки ніби труять мене зсередини, жалять мою душу.
Та ось чую такий довгоочікуваний брязкіт у щілині замку. Перша думка — вдома, живий, все добре! Від серця відлягає, але це лише в першу мить, бо розумію — це лише початок.
Я не наважуюсь вийти зі своєї кімнати, а лише підходжу до дверей і притуляюсь обличчям до щілинки. Поки нічого не бачу, а тільки вчуваю важкі кроки, звук скинутої куртки на підлогу та шум від перекинутих бляшанок.
Мама вилітає із кухні й починає кричати щось про алкоголіків, її поламане життя і розлучення. На адресу п'яного батька все дужче і частіше летять прокльони та обра́зи, які переходять в істерику. Я бачу крізь шпаринку частину її темного змарнілого силуету, вона вся тремтить від люті й розпачу. Але тато їй нічого не відповідає, він просто не в змозі, чую тільки незрозуміле бурчання і рик, схожий на крик хижого звіра.
Хочу вибігти до мами, підтримати, заспокоїти її, серце так і рветься, та я стою нерухомо, якийсь дивний паралітичний страх охопив мене, і тому залишалося тільки спостерігати і прислуховуватись. У той час мені хотілося лиш одного — щоб це скоріше закінчилося: той шум, мамин плач і страждання, татове незрозуміле ричання.
Це продовжується вже четвертий день і четверту ніч поспіль: ми з мамою чекаємо та плачемо, тато — п'є... А ми все одно чекаємо та турбуємося за нього, адже він — наша рідна людина, моя кровинка.
Лиш йому, здається, зараз байдуже за нас, горілка міцно скувала його горло, розум, все його тіло. Вона зараз керує ним, усіма його бажаннями і життєвими стремліннями. А ми з нашими почуттями стоїмо їй на заваді.
Я не знаю, хто вона така, що це за неживий ворог, який уп'явся в нашу сім'ю своїми невидимими пазурами і роздирає її на шматки, намагаючись забрати від мене мого любого татка, але я точно знаю, що ненавиджу її усім своїм серцем, усім єством. Не розумію, як люди можуть добровільно, власноруч руйнувати все, що будували і чого досягали роками, знищувати себе, міняючи повноцінне життя, близьких людей на пляшку оковитої, яка відбирає в них здатність нормально ходити, мислити, а людську мову перетворює на якусь звірячу.
Алкоголь — це найбільше і найпідступніше зло, адже батько був не завжди такий. Спочатку він випивав лиш трохи, на свята, був запальний і веселий. Потім почав вживати все частіше, затримуючись з друзями допізна, а потім — і взагалі, пити наодинці. Його залежність розвивалася непомітно, поступово затягаючи у тенета алкоголізму.
Коли мама почала бити на сполох, він не вірив, відмахувався, мовляв, вона все вигадує, а він може і не пити, зупинитися, коли схоче. Але не зміг... І зараз батько повністю отруїв свій організм, своє і наше життя. Його звільнили з роботи, він майже не спілкується з нами, ми не ходимо гуляти до парку, у нас немає суботніх чи недільних сімейних обідів, він так давно не обіймав мене і не казав, що любить...
Я, відірвавшись від своїх роздумів, усвідомила, що в квартирі все затихло, світло скрізь було вимкнене, тож я наважилася вийти із кімнати. Спершу зайшла у батьківську кімнату, там неспокійно спала одна матуся, ледь чутно посапуючи. Тоді у пошуках батька мій маршрут був спрямований до зали, де я його, лежачого у незрозумілій позі на канапі, і знайшла. Він також спав, його дихання було голосним і невірним. На мить мені здалося, що той періодично переставав дихати, затамовуючи подих на деякий час, але, на щастя, дихання все ж поверталось до його грудей.
Мене охопив такий жаль, така неймовірна туга, що я якось чітко усвідомила: маю щось зробити! Хоч спробувати зробити щось, що врятує мого татка! І помчалася до своєї кімнати.
В голові промайнула думка, що, може, він не знає про наші з мамою почуття, не здогадується, як я люблю його і переживаю, що він значить для мене у житті. Тому я взяла аркуш паперу та ручку й почала писати йому листа. Писала гаряче, завзято і багато, зараз навіть усього і не згадаю. Писала все, що було в голові й на душі, відкрила йому свої почуття повністю, до останньої краплі. І на серці одразу стало легше, кудись зникли ті страшні гадюки, що давили груди, і тільки рясні сльози все котилися по щоках, не перестаючи.
Коли я закінчила писати — на вулиці вже світало, я знову прокралася до зали і поклала листа на татові широкі груди. Потім, вже спокійна, пішла у ліжко.
А вже пізнім ранком прокинулася від дотику крапель гарячих батькових сліз. Я відкрила очі — і побачила схилену над собою татову постать. Він плакав, як мале дитя, не стримуючи емоцій, а коли помітив мої розплющені очі, буквально задушив у міцних, але таких лагідних і ніжних обіймах.
З того дня спливло вже багато років... Зараз мені тридцять, є власна сім'я, двоє дітей. Ми з чоловіком не вживаємо алкоголь і живемо дружно і щасливо. А у моїх синів є чудовий дідусь, який дуже їх любить і часто приїжджає з жінкою в гості, щоб побавити.
Після мого листа батько знайшов у собі сили й поборов свою залежність. Так, йому було нелегко, але тепер він щасливий сім'янин, здорова і, найголовніше, вільна людина!