Незабута історія
Колись, здається, давно то було, були в мене друзі. Ми бігали по дахах гаражів і шукали скарби; торгували камінцями й піском, купували цілі міста за листочки абрикоси й сливи; грали в піжмурки й світлофор. А як забавлялися з «бабою Куцею»! Ми збирали наклейки з тваринками й хизувалися, в кого більше та гарніше; разом їли цукерки, запивали молоком, нишком під одягом виносили пачку сухариків, виканючену в доброї бабусі (вона ж іще не наслухалась корисних телепередач), і десь у дальньому закутку двору поїдали, аби мати не довідались і не насварили; залазили на дерева, як на трон, влаштовували цілі палаци із лавочок, стільців, покривал, рушників і подушок — з чого знайдеться. Ми були щасливі.
Так і росли щасливими. Потім Олежко з сусіднього під'їзду став помічати, що батько часто затримується на роботі, а мати так сумує за ним, плаче. Пізніше зрозумів: то вона не сумує, а горює, бо татко чомусь усе зліший і зліший приходить, і вони повсякчас сваряться. І вже навіть замість гостинців від зайчика татусь приносить різкуватий нудотно-солодкий «аромат» і сльози. З часом запах тієї водиці, що капала з якогось пристрою діда Панаса, став невід'ємною частиною голови сім'ї.
Одного разу, було нам тоді років по дванадцять, були ми з Олегом у нього вдома, грали в нову гру на старенькому комп'ютері. Захоплені, керували машинами, як тільки могли, аби виграти гонку. Та ніхто з нас так і не дістався тоді фінішу: почувся гуркіт, наче дерев'яна полиця впала, і, обернувшись, ми побачили батька Олега — дядька Петра, який, намагаючись підвестися з підлоги, проклинав табурет і всіх, кого не лінь, крив матами, «бідкався» через розбите дзеркало й притискав до себе пляшку, як немовля, погладжував її. А потім підняв голову, довго наводив фокус, а очі все розбігались хто куди, й нарешті глянув-таки на нас. Як зараз пам'ятаю, почав верзти якусь нісенітницю про табурети й козлів, про свою душу-дзеркало, знову про баранів. Наказав спочатку принести чарку, та потім відмовився: «Бутилка є? Пра-а-альна, є. Нашо тоді ромашку зазря доставать і грязнить? Це ж як іше було, не те, шо січас»... І розказував про те «було», запиваючи слова, ще й нам почав тицять її, мовляв, випийте зі «старим батькой», уже дорослі.
Тоді я чи не вперше побачила таку суміш болю, розпачу, сорому й відрази в очах друга. Пам'ятаю, як хотіла піти звідти з Олегом подалі, тихенько, аби не помітило оте, що колись одзивалось на «дядечку Петре». А Олежко почав обережно, але твердо вмовляти батька відкласти пляшку, схаменутися. Не вдалося — дядечко вихопив у сина вже майже відібрану чудодійну водицю й притулив до себе ще сильніш. Я, наївна, думала, що від прокльонів на табурет в мене вуха в'яли. Та то ще, як виявилось, було ще нічого, квіточки...
Неначе в тумані, онімівши ще спочатку, я й не зрозуміла, коли і як Олег опинився на підлозі; лише потім до мене дійшло, чому тримався за руку. А тоді, ледве піднявшись, він схопив мене за руку й ми побігли геть із дому. Я бігла за ним і якось відсторонено слідкувала, як на сходинки й асфальт падають то червоні, то прозорі рідкі крапельки.
Лише за кілька хвилин ми зупинилися. Та й то лишень тому, що друг не міг летіти далі і тяжко привалився спиною до дерева. То була абрикоса, на якій ми колись із Марійкою, Сашком, Олегом, Ксенею та Максимом влаштовували штаб-квартиру таємної розвідки, нерідко ще раніше грали й у лікарню. А тепер не завадила б і справжня...
Пам'ятаю, як у мене тремтіли руки і як зі страхом чекала, поки перехожий юнак викликав швидку, як мене поїли ромашковим чаєм, хоч я його не люблю. Пам'ятаю і ту дірку в стіні, на яку я дивилася невідривно, чекаючи лікаря, щоб дізнатися, як там друг.
В Олега була зламана рука, ще й уламки дзеркала глибоко впилися в шкіру, що назавжди залишить свої сліди. Далі була операція, кілька місяців гіпсу і... похорон. Чергова пляшка горілки виявилася останньою. «Дядечка Петра» знайшли в гаражі його ж товариші по чарці. Поховали його тихо, без сліз і жалоби. В Олега з тих пір проблеми з рукою, і йому тяжко займатися улюбленим волейболом. А ще він став закритий, і, хоч із друзями все ще сміється, та тепер рідко побачиш на його обличчі посмішу без тіні печалі, яку ми так любили.
На жаль, це не єдина історія зруйнованих алкоголем життів. Я знаю їх іще багато. Та саме ця запам'яталася найбільше і найболючіше.