Божий дарунок
Тривав другий тиждень зими. Уже випав сніг, мороз скував стомлену землю. Люди готувались до Різдва, скрізь відчувалася святкова метушня. У родинах панувала новорічна атмосфера.
Левко поглянув крізь розмальовану крижаними візерунками шибку. На дворі діти гралися сніжками, ліпили снігову бабу, мчали на санчатах з гірки й, збиваючись унизу докупи, створювали веселу рухливу кучугуру. І всі сміялися, рухалися, мчали наввипередки.
— Ох, якби я був здоровий, якби міг ходити... Якби, якби... — Левкові руки мляво опустилися, потім звично торкнулися коліс інвалідного візка, на очі навернулися сльози.
Мама ледь прочинила двері й побачила свого сина, що сумно вдивлявся у вікно.
— Наш син страждає! Я не можу на це дивитись.
— Люба, ти й сама добре знаєш: лікарі безсилі. Найкращі спеціалісти кажуть, що надії мало! — сумно відповів тато.
— Скоро Різдво, потрібно купити йому подарунок. Можливо, машинку з дистанційним керуванням? Пам'ятаєш, як він про неї мріяв?
— Так. Але навряд чи це його надовго розрадить.
У дверях показався інвалідний візок.
— Синочку, як ти себе почуваєш? — запитали батьки.
— Нормально, — відповів Левко завченою фразою, але в погляді була безнадія.
У кімнаті запанувала тиша.
Настала ніч. Левко був у своїй кімнаті. У ліжку хлопчик молився про зцілення. А вночі йому наснився дивний сон. Левко, як завжди, самотньо прогулювався парком, але парк був дивовижним: все навколо було таким яскравим, сповненим світла і якоїсь незвичайної музики. Усюди пурхали пташки, і нікого навколо не було. Лише оддаль на лавці сидів сивий дідусь із довгою білою бородою та читав газету. Левко спрямував візок до нього, бо здалося, що якийсь голос ніби підказує йому наблизитись. Дідусь відірвав погляд від газети й поглянув у вічі Левкові:
— Чому ти невеселий? Хіба напередодні свят можна сумувати?
— А що залишається? — з болем у голосі відказав хлопчик і кинув погляд на свої безвільні ноги, що від тієї злощасної аварії залишалися нерухомими.
Левко, здається, ніколи не забуде, як два роки тому з мамою повертався на машині з кінотеатру. Перед очима хлопчика пропливали картини фільму, змінюючи яскраві барви, а настрій був чудовий. І раптом це радісне відчуття зникло від звуків скреготіння металу, а в ногах хлопчик востаннє відчув страшний біль — то на перехресті п'яний водій на великій швидкості врізався у їхнє авто. Від такого сильного удару машина перевернулася на бік. На диво, хлопчик вижив, але ходити більше не міг.
— Життя непередбачуване... — промовив дідусь, і Левкові здалося, що якась таємнича посмішка сховалася в бороданя попід вусами.
Хлопчик ще раз поглянув на ноги, й знову підняв очі на старого, але лавка була порожня...
Левко прокинувся з дивним відчуттям. Загадкова посмішка дідуся постійно зринала в пам'яті й надавала хлопцеві сили.
Через тиждень до міста приїхав відомий професор. Левкова мама вирішила не втрачати такої можливості й записала сина на прийом. Лікар був уже немолодий, оглянув хлопчика, подивився на рентгенівські знімки й почав гортати медичну картку Левка. Раптом обличчя професора спохмурніло.
— Чи могли б ми з вами поговорити сам-на-сам? — запитав він у матері.
— Звісно. Сину, зачекай нас у коридорі, — стурбовано попросила мама.
Колеса візка слухняно покотилися до виходу. Левкові здалося, що те світле, обнадійливе, що зародилося в його душі, ось-ось розіб'ється об суворий лікарський вирок. Він зупинив візок за дверима кабінету. Нерви напружилися. Свідомість прорізала думка: «Невже й справді немає жодної надії?!»
Минали хвилини. Левко прислухався до голосів за дверима, а очі його несвідомо ловили порухи в коридорі. Аж раптом хлопчина зрозумів, що вже кілька хвилин роздивляється гарні русяві кучері, кирпатенький носик та великі заплакані очі дівчинки, мабуть, його ровесниці, що також сиділа в інвалідному візку під дверима іншого кабінету. Схвильована поглядом незнайомця, вона лише зрідка схлипувала й усе сильніше затискала тендітними пальчиками носову хусточку.
— Привіт! Не треба плакати, сльозами лиху не зарадиш, — почав знайомство Левко. — Давно вже це з тобою?
— Так було завжди, — дівчинка потупила очі.
— Нічого! Життя — непередбачуване, — промовив хлопчик і сам здивувався, чого б то йому на думку спали слова загадкового дідуся зі сну. — Я Левко!
— А я Віолетта! — і в ще заплаканих її очах з'явилися ледь помітні іскорки радості. — Буду рада поспілкуватися з тобою по телефону.
З важким серцем мати виходила з кабінету. Повинно трапитися лише якесь диво, аби її син став на ноги. Та як про це сказати Левкові? Адже син її з таким нетерпінням чекає радісних новин. А є лише сумні.
І раптом побачене змусило її зупинитися: Левко, усміхнений, розмовляв з іншою дівчинкою, щось показував їй у телефоні, а у дверях сусіднього кабінету так само на півкроці застигла русява жінка, на обличчі якої смуток поступово змінювався на здивування.
Дорогою додому розмову розпочав сам Левко:
— Мамо! Не хвилюйся. Я розумію: лікар нічого втішного не сказав. Знаєш, Віолетта взагалі ніколи не ходила. Уяви, як жахливо від народження бути прикутим до візка! — в очах хлопчика горів вогонь, якого мати не бачила вже кілька років.
Тепер кожного дня Левко та Віолетта спілкувалися по телефону, а коли прийшла відлига, почали прогулюватися разом парком. Мати іноді чула, з якою ніжністю син розмовляє з подругою, й посміхалася кутиками вуст. Вона добре розуміла, чому його голос так бринить. Батько теж радів, бо Левко тепер був постійно зайнятий турботами про іншу людину.
Одного ранку, прогулюючись на візках парком, діти побачили хлопця, який сидів на лавці. Погляд його був нерухомо спрямований у далечінь, а сам він напружено прислухався до звуків.
— Привіт! — першим розпочав знайомство Левко.
— Привіт, — недовірливо відповів хлопець і навіть не подивився на співрозмовників.
Виявилось, що Гнат був незрячий. Діти були шоковані почутим, але зрозуміли, що просто зобов'язані потоваришувати з цим хлопцем. Левкова мама з радістю приймала гостей. Діти вже не сумували: розповідали цікаві історії, грали в ігри, завжди підтримували один одного:
— Ти не можеш бачити, а ми — ходити. І тому ми як одне ціле: нам добре з тобою, а тобі з нами.
***
Настав Святвечір. Левкова родина зібралася за різдвяним столом, за вікнами лунали голоси колядників. Левко заплющив очі й подумки звернувся до Бога: «Господи, я дуже хочу, щоб усі хворі та знедолені люди на землі вилікувались і були щасливі. А якщо треба, щоб хтось залишився хворим, то хай це буду я».
Уночі Левкові снилося, як він біжить полем, а всюди квітнуть запашні трави, і рука його міцно стискає руку Віолетти, й вона не відстає від нього. А там, внизу, де поле спускалось до тихої річки, стояв Гнат і радісно махав їм рукою.
Левко відкрив очі. Ясне проміння зимового сонечка сипалося йому на подушку. Хлопчик зробив рух, аби повернутися, й раптом відчув дивне поколювання в ногах. Він відкинув ковдру й із завмиранням серця зробив невелике зусилля — палець ноги ледь ворухнувся.
— О Господи!!! Мамо, тату, я буду ходити! Це найкраще Різдво!
Батьки увійшли до кімнати й кинулись обіймати Левка. У цю мить задзвонив телефон.
— Левку, — захлинаючись від щастя жебонів дівчачий голос. — Левку! Ти не уявляєш, що сталося!!!
У цей же час почувся ще дзвінок на іншій лінії. Дзвонив Гнат.
— Це Божий подарунок, — тихо прошепотіла мама. А у Левковій голові промайнула думка: «Наступного Різдва обов'язково загадаю, щоб уся горілка на землі зникла».