Я обираю тверезе життя!
Мене звуть Марійка. Я ще зовсім маленька дівчинка. Навчаюся в п'ятому класі. Я можу у свої 10 років не спати вночі, думати і згадувати, згадувати…
Мого народження з нетерпінням чекали мама і тато. Я росла в щасливій сім'ї, мала найкращі іграшки, одяг, а головне — любов найближчих і найдорожчих людей — матусі й татуся. Кожного літа ми відпочивали на морі. Морські хвилі й теплі сонячні промені до цього часу лоскочуть і зберігають мене. І більше нічого не тішить. Правда, ще спогади навівають прекрасне минуле.
Все трапилося якось несподівано. Одна лише мить перевернула все життя з ніг на голову. Мене вже збирали до першого класу, купили ранець, зошити, одяг. Я кожного дня просила маму приміряти обновки. І раптом…
Тато працював інженером. У той серпневий день хтось із роботи повідомив, що в тата стався серцевий напад. Коли швидка приїхала, було вже пізно. Серце зупинилося. Пам'ятаю розпачливий крик мами, багато незнайомих людей у дворі. І все. Тато, мій найкращий у світі тато, покинув нас… Своєю дитячою підсвідомістю я розуміла, що назавжди. І хоч мама говорила, що з небес тато бачить нас, та мені потрібен був тато тут, поруч з нами, повсякчас.
Я ще навіть не здогадувалася, що лихо назавжди оселилося в нашому домі. Перші дні після похорон мама просто лежала в ліжку, не озиваючись до мене. Я намагалася хоч якось розговорити, але в мене нічого не виходило. Родичів ми не мали, бо мама і тато виховувалися в дитячому будинку. Потім мама піднялася, приготувала обід, дістала пляшку з вином, пояснивши мені, що так треба поминати тата. І таке «поминання» продовжувалося кожного дня. У нашому домі почали з'являтися незнайомі люди, пиячили, голосно розмовляли, реготали. Мама на мене зовсім не звертала уваги. Одного дня до нас зайшла сусідка бабуся Надя, всіх розігнала, маму закликала одуматися, взятися за розум, зібрати доньку на навчання.
І ось таке довгождане 1 вересня. Всі радісні, усміхнені, з квітами. А моя мама — похмура, сердита. Вчителька запросила нас і мам до класу. Всі мами зайшли, а моя десь ділася. Ганна Павлівна — так звали мою першу вчительку — була доброю, привітною, турботливою. Мені просто не хотілося йти додому, хотілося бути в школі поруч з першачками, поруч із вчителькою.
Після уроків всі весело вибігли на подвір'я школи, де їх чекав хтось із рідних. Та моєї мами не було… Я ще сподівалася, що мама приготувала обід, чекає мене вдома. Але вдома знову та ж картина: п'яні люди, безлад у кімнатах. А де ж обід? На столі бляшанка з-під консервів, порожні пляшки. Мама на мене зовсім не звертала уваги. Я зняла святковий одяг, зігнулася калачиком у ліжку. Довго вслухалася в нерозбірливі крики маминих гостей, а потім заснула.
Вранці страшенно хотілося їсти. Мама міцно спала. Я пішла до школи сама. Мені так хотілося, щоб хтось зі мною говорив, лагідно гладив по голівці. Ганна Павлівна була лагідною до всіх, а мені хотілося, щоб тільки мою руку тримала в своїй руці, виводячи літеру за літерою.
Шкільна наука давалася легко. Я швидко навчилася читати, писати, рахувати. Хотілося, щоб мама пораділа за мої успіхи, та марно. Мама — красуня, добра, лагідна, привітна — перетворилася на неохайну, сердиту, чужу жінку. Дитяче серденько відчувало, що щось станеться: лихе чи добре, воно не знало.
Підходила зима. У домі було холодно, брудно, голодно. Сусідка бабуся Надя частенько забирала мене до себе, годувала, обігрівала. До нас декілька разів навідувалися якісь незнайомі люди, гарно вдягнені, просили маму прибратися, зайнятися мною. Але марно. Мама навіть не намагалася щось зробити.
Той грудневий день запам'ятався мені на все життя. Напередодні Нового року до нас прийшли директор школи, міліціонер і ще дві жінки, які були вже в нас раніше. Зібрали мої якісь речі і сказали, що забирають мене до притулку. Я так сподівалася, що мама мене захистить, не віддасть. Та де там! Вона навіть не намагалася щось робити, стояла мовчки, хитаючись.
— Мамочко, рідненька, це ж я, твоя Марійка! — кричала я, — не віддавай, захисти. Я не буду просити їсти, тремтіти від холоду, я сама прибиратиму в кімнатах!
Схопила маму двома руками, намагаючись подивитись їй в очі, але марно. Вона не глянула на мене, а просто розімкнула мої руки і відштовхнула від себе. Ось так мама просто відмовилася від мене…
Того дня я назавжди покинула рідний дім. Я перестала вірити в те, що тато бачить мене з небес. Якби він бачив, він би захистив, не віддав мене.
Я опинилася в дитячому притулку. Спочатку мене все влаштовувало: затишні теплі кімнати, світлі класи для навчання, всі зручності. Та чомусь ніхто із мешканців цього закладу не посміхався, очі сумні. Всіх турбує одне — сім'я: повернутися в свою сім'ю або знайти нову.
Мені швидко набридла ця буденність, я разом з усіма сподівалася, що мама забере мене звідси. Дні тяглися довго і були схожі між собою. З'явилася в мене подружка, в якої батьки загинули в автокатастрофі. Ми вдвох згадували минуле, мріяли, ділились секретами.
Тепер я в п'ятому класі. Я можу в свої 10 років не спати вночі, думати і згадувати, згадувати… Ще мріяти про щасливе життя, про сім'ю.
А ще закричати на весь світ: Батьки! Горілка — це зло. Не міняйте своїх дітей на горілку! Схаменіться! Поверніть покинутих дітей, дайте можливість своїм дітям бути щасливими, відчувати радість життя! Я обираю тверезе життя! Я буду щасливою! Обов'язково!