Лебедики, мої лебедята

Тверезі батьки — здорові та щасливі діти

«Лебедики мої, лебедята» — саме так останнім часом стала називати цьогорічних своїх випускників. Це мої найменшенькі вихованці, моя «лебедина пісня»...

Багато їх було за всі роки моєї учительської долі. Всі хороші. Найкращі від усіх. Такі рідні, дорогі.

А ці особливі. Можливо, що зараз поряд зі мною. Я їх бачу щодня, знаю всі їхні радощі, проблеми, печалі. За них по-особливому щемить серце.

Нелегка доля у моїх діток. Як подумаю про випускний вечір із ними... А він уже зовсім скоро.

Одинадцятикласників цьогорічних у мене так мало — лише восьмеро. А на останній шкільний бал із мамою та татком їх прийде лише троє. І це бачитимуть усі, а дітки мої будуть хвилюватися, нервувати. І справжнього щастя — у такий особливий для них день — не буде. Обділила доленька п'ятьох моїх вихованців, ой, як обділила. Доля? Чи вибір у житті дорослих людей був таким, що дівчатка й хлопці мої не мали справжнього дитинства, а в доросле життя вступають із обпаленими крилами? Лебедики мої, лебедята...

В Іринки тата не стало, коли вона була ще зовсім маленька. Любив він розваги, приятелів, чарку, а не її, свою донечку. Весело жив, блудив десь, коли вона з мамою його так чекала. Не діждались — загинув у великому місті. А Іринка його так любить! Пише йому листи, навіть віршами до нього звертається. Відсилати їх, правда, немає куди. Хіба що — у вічність, у відчай та біль свій дитячий. Частенько бринять сльози у блакитних очах дорослої дівчини, коли розмова стосується батьків.

Вадимчик до своїх 17 років прожив тільки з мамою. Правда, є ще у нього старший брат та дідусь. А той, кого можна було б татком називати, так полюбляв випити, що не помітив, як у нього й син народився. Не захотів дитини, проміняв її на горілку. Мама за нього заміж так і не вийшла, сину своє прізвище дала. А по батькові Вадим має справжнє, тільки тата не було ніколи справжнього.

Хлопець давним-давно виконує вдома всю чоловічу роботу: і на огороді, і біля худоби, і на тракторцеві. Тяжко працює Вадим — вони сім'єю навчають в університеті старшого брата. А коли є вільна хвилинка — біжить хлопчина до своїх улюбленців — голубів. Їх у нього багато, різних порід. З ними він ділиться своїми дитячими негараздами, нашіптує частенько, як йому хочеться хоча б раз у житті поговорити з батьком своїм. В однім же селі живуть!

Наталочка у моєму класі навчається п'ятий рік. Приїхала вона у наше село із бабусею. Старенька хворіє. Живуть у чужій хатині. Бідують дуже, хоча у дівчини є батьки. Втекла вона із бабусею від них, бо ті дуже випивали. Пропили у великому місті все: квартиру, машину, домашні речі. У дідуся серце такого життя не витримало — помер. Чи довго підтримуватиме онучку бабуся? Слабенька зовсім, лікуватися немає за що. Настусі грошей постійно не вистачає на саме необхідне. А їй треба неодмінно школу закінчити, здобути професію, щоб було за що жити. Бабусю, тримайтеся. Ви так потрібні своїй онучці! Господи! Чи може таке бути, що при живих батьках у дитини таке нестерпне життя?

Оленко, Оленочко, розумнице ти моя! Така старанна, вихована. Хоче дуже лікарем стати. Та хвилюється дівча справедливо, що мамі, одній, не сила буде доньку вчити у великому місті. На батька розраховувати нічого, хоча той і дав дівчині своє прізвище. Блудить десь один по країні, жахливо опустився. Живе тільки для того, щоб оковитої напитися. Оленку не виховував, не допомагав нічим. Тікає постійно від неї. Ні аліментів, ні подарунків, ні слова доброго. Ніколи нічого не зробив для кровиночки своєї. Затамувало у собі дівча гіркий біль. Стримане таке, мовчазне. Все розуміє. Знає, на що її та маму батько проміняв. За що?

А тепер про Михайлика. То мій особливий клопіт, недоспані ночі, безсилля, зневіра у людях, які обіймають у нашій країні посади. Більше року оббиваємо пороги по кабінетах різних начальників, а не можемо добитися дитині державної допомоги.

Хлопчині не було й року, як його батьки розлучилися. Пиячив дуже той, кого можна було б батьком називати. Бив маму. Не судилося Михайлику дізнатися, як то — з татком жити. Бідували вони із мамою постійно, особливо, коли вона без роботи у селі залишилася. Та жінка «із шкури лізла», щоб син був нагодований, одягнутий. А ще любила вона свого синочка більше, ніж життя. Із яким захопленням мама говорила про нього! Як завжди хвилювалася на батьківських зборах, бажаючи почути щось хороше про свого Михася.

Не стало у Михайлика мами минулої зими. Дивна, страшна смерть. Любу шукали два місяці. Ніхто не знав, де вона, що з нею. Яких тільки версій не було. Знайшли Михайликову маму випадково, під річкою, за кількасот метрів від дому. Лежала, ніби спала, у снігу та кризі. Не дійшла до свого синочка, який так її чекав, щоб через декілька днів разом зустріти Новий рік. Останнім часом Люба стала вчащати до деяких приятельок, таких же, як і вона сама, одиноких жінок. Стільки їх зараз живе у країні, безробітних, безталанних. Топлять у чарці горе своє жіноче. Надіються, що оковита зможе допомогти забути біди та нещастя. А дітям як із цим жити?

Хто тепер прийде із Михайликом на випускний? Бабуся, якій скоро вісімдесят виповниться, яка вбита горем за доньку свою та онука — сироту?

Що хлопцеві робити? До кого хилитися? Кому вірити? Як жити у державі, яка йому, сироті, за чотирнадцять місяців його тяжкого життя й копійки допомоги не надала?

Отак складається життя моїх лебедиків. Невесело. Чим розрадити? Як допомогти кожному? Як змусити зрозуміти, що батьківських помилок повторювати не треба? Стараюсь, як можу. Із усіх сил. Та знаю напевно, що дітям батьків-матерів рідних ніколи не замінить ніхто. То особлива любов...

Лебедики, мої лебедята

Прощаються біля хати,

Розправляють свої крилята,

Та не всі мають маму, тата.

Не дарують дитині дороги далекої,

Хто обрав у житті оковитую,

Подружився із нею, проклятою.

У їх діток тепер я розпитую:

«Молодесенькі та гарнесенькі,

Рідні всі мені, дорогесенькі,

Ви обрали дороги рівнесенькі?

Подолаєте гори крутесенькі?