«Не пий, бо вмреш», або Історія одного кохання
Знаєш, я ніколи не думала, що таке буває. Ніколи навіть не могла уявити. Чи може, просто боялася... Так, це було те, саме те почуття, котре всі шукають, возвеличують у віршах та піснях. Він навчив мене бути собою, сягати вершин, вірити в диво, навчив насолоджуватися кожною миттю мого життя, творити, дихати по-новому... Він став моїм другом, наставником, орієнтиром, іноді ми були братом і сестрою, іноді — йшли мовчки, тримаючись за руки, і посміхалися, наче божевільні...
Ми були щасливими.
Знаєш, він був справді особливим. У 27 в нього було все, що не всі і в 40 отримують: власний бізнес, дім, авто. Він чудово малював і грав на гітарі. Друзів у нього було мало, — це і не дивно, адже в нього завжди був величезний список справ...
Зате в тих кількох, що були в нього, він був упевнений абсолютно. Для щастя, здавалось би, у нього було все.
Все, окрім одного. Він досі не міг знайти ту свою «неповторну»... Пізніше він пояснював, що було в нього кілька «подруг», але врешті-решт із кожною із них він обривав спілкування. «Не ті, розумієш?..» — говорив він і переводив свій погляд на мене. А потім ще довго-довго вдивлявся в мої очі і мимоволі посміхався.
Наше знайомство було доволі безглуздим: як і багато студентів, шукала мізерний заробіток, і працювала офіціанткою в місцевому кафе, він — черговий клієнт закладу, я випадково перекинула на його білосніжну сорочку філіжанку з кавою, почала просити вибачення, хоча усвідомлювала, що це не допоможе... «Звільнюйте мене, робіть, що хочете, тільки не потрібно зараз скандалу, тут же купа людей...» — подумала я. А його, на диво, це розвеселило. Він був всього лише на кілька років старшим, але з виду вже такий поважний... «Міністр», — видала моя підсвідомість із насмішкою.
Він приходив знову і знову. «Щоб помститися тобі, дурепо, за те, що кавою обілляла», — повторювала підсвідомість. Одного разу він почав розмову, я вела себе трохи розгублено... З того дня все і почалось.
Спочатку ми були просто друзями. Він розповідав про свої життєві епізоди, я — про свої. Своєрідна потреба «висповідатися» комусь, таке буває іноді. Він був самотнім, трохи холодним, але щирим. В чомусь ми були схожими, в чомусь — надто чужими. Одного разу він зустрів мене після занять в університеті, простягнув мені букет і сказав: «Знаєш, я ще нікому не дарував квіти від щирого серця...»
Звичайно, жіноча інтуїція зробила свої висновки, і десь в глибині душі моє друге «я» почало пританцьовувати. Та не в цьому річ.
Мені було приємно не те, що я сподобалась йому, а те, що зі мною він став щасливим. Він, серйозний 27-річний чоловік, іноді вів себе, як хлопчик. Це було так щиро, непідробно. Він змінився. Повністю.
Я була дівчиною із простої сім'ї, звикла наполегливо навчатись і працювати, але в мене не було і чверті того, що мав він... Чесно кажучи, часом це лякало: ну навіщо я йому?
Знаєш, це він надихнув мене на вірші. Згодом я написала свій перший роман. Можливо, й смішно, але я завжди мріяла про це. Завдяки йому я виросла. А він — ріс зі мною. Радів моїм успіхам, більше, ніж власним. І це ще більше надихало мене.
«Ти навчила мене любити, ти перша, кого я справді полюбив...» — говорив він.
Якось навесні ми гуляли удвох, а перед нами зупинилась стара жінка. Вона сказала: «Не пий, бо вмреш». «Божевільна...» — подумали ми. Він не страждав алкоголізмом. Так, не без того, міг з друзями по чарці хильнути, але не запоями... Ми посміялися і пішли далі.
Він був напівсиротою, його батько загинув у Афганістані восени 87-го, якраз за три місяці до його народження. Це було його найбільшим болем. Мати? А мати в нього була чудовою жінкою, мені страшенно подобались її небесно-блакитні очі. А ще вона обожнювала вишивати. Після загибелі чоловіка так нікого і не знайшла собі.
Після одруження ми вирішили переїхати в заміський будинок, я продовжувала писати, в доробку було вже кілька виданих романів.
Перед презентацією чергової книги я зустріла одну жінку, її обличчя здалось мені дуже знайомим... Це була саме та божевільна стара... Вона підійшла до мене і запитала: «Ти боїшся самотності?». Я стояла, мов вкопана. Що їй від мене потрібно? Вона не зводила з мене погляду. «З одним скарбом попрощаєшся, інший здобудеш»... — додала вона і знову пішла геть.
Ми часто вирушали в якісь міні-подорожі. Обожнювали Карпати влітку. Навіть прогулянки старими, але такими рідними місцями приносили нам море задоволення. Іноді, буваючи в місті, заходили в «наше» кафе, де вперше зустрілись колись. Сміялися із моєї незграбності і з того, як вона нас поєднала. Деколи просто відпочивали вдома: він грав на гітарі, а я співала. Нам було так добре. Знаєш, цього не передати словами. Він став зовсім не схожим на того, кого я зустріла кілька років тому. Обожнював уявляти, якими будуть наші діти, що їм подобатиметься, ким вони стануть в майбутньому, вигадував імена. «Пускали б повітряні бульбашки і ганялись би за повітряним змієм», — сміявся він.
Зовсім скоро дізналися, що в нас буде малюк.
Все наше життя з моменту зустрічі здавалося таким ідеальним, що аж дивно.
Він турбувався про мене, мовби я була якоюсь п'ятирічкою. Йому не вистачало батьківської любові, він хотів, щоб її вистачило нашим дітям. Жартома називав мене «колобком», годував мене фруктами, грав на гітарі. Ніколи не залишав мене одну. Завжди всюди йшли разом, і зовсім не важливо, на зустріч із друзями чи просто в магазин. Та навіть друзі його мене сприймали як друга. В мене ж подруг як таких не було, одна єдина була колись-давно, і та вже давно в Америці, навіть не спілкуємось.
І ось настав той день. В мене почалися пологи. Безумовно, було жахливо страшно, вперше, все-таки. Він був з другом-колегою у відрядженні в іншому місті. Щойно звільнився — вирушив до мене. В дорозі нарешті додзвонився в лікарню. Дізнався, що зі мною все гаразд, що в нього народився син. Друг запропонував відсвяткувати це і зупинити авто біля першого ж придорожнього кафе, перекинутись чаркою. Одна. Друга. Третя. Свідомість вже починає хибити. Час в дорогу. Розрахувались і знову рушили. Ніч. «Треба додати швидкості», — і перевищує сотню. Алкоголь зав'язує очі. «Та скільки ж ще там?!!» Чергове затьмарення свідомості. «А-а-а, сто-о-оп!» — почувся крик друга. Розплющив очі, прямо перед носом вантажівка. Зіткнення було неминучим... На жаль... Друг врятувався. А він... Знаєш, мені навіть згадувати страшно. Його поховали через 2 дні. Я боялась, що не переживу цього. Його друг розповів мені все, як воно було... Картає себе думками, що це він винен в смерті найріднішого мені чоловіка. На якусь мить і я хотіла в глибині душі звинуватити його у всьому, але раптом мені згадалась та стара жінка, котру я двічі бачила. «Не пий, бо вмреш».
Це алкоголь вбив його. Він так хотів виховувати разом дітей, хотів, щоб у них був батько. Він хотів бути для мене янголом-охоронцем. Знаєш, якими були його останні слова? «Перекажи їм, що я люблю їх, вони — моє все»... — промовив він до друга.
А я ж так боюсь самотності. Колись я не знала, що відповісти тій жінці, бо не розуміла, що когось може ось так не вистачати... Він став моїм другом, наставником, орієнтиром, братом, коханим чоловіком, батьком моєї дитини. Саме тоді я пообіцяла йому, що ніколи не впаду. Я житиму заради іншого скарбу — нашого малюка. Я буду сильною.
І я стала сильною. Але в мене залишилась одна слабкість — я продовжувала клясти алкоголь. Жахливий «напій», котрий подарував миттєву радість, забрав усе, що тільки міг. Забрав усіх, кого тільки міг.
Знаєш, що я тобі скажу? Подумай добре перед тим, як вживати алкоголь. А раптом ти теж для когось — все?!!