Підслухана розмова
Клавдія Петрівна, як завжди, обходила кімнати другого поверху. В одній нагримала на хлопців, котрі влаштували баталію з подушками, в іншій присварила дівчат, щоб не розповідали на ніч страшні історії, адже Тетянка Гончарова потім боїться спати без світла. Біля умивальників підігнала трьох подружок, котрі забарилися, готуючись до відбою.
Уже рушила до свого кабінету, та зупинилася. Чи вчулося? Та таки ж ні.
Тихенько ступаючи, наблизилася до великого ящика з розкішним фікусом у кінці коридору. Саме там хтось перешіптувався. Господаря одного голосу впізнала відразу — Сашунько, котрий заїкався, особливо коли охоплювало хвилювання. Жінка прислухалась.
— Почуваєшся, ніби в хатці, правда? Я люблю тут сидіти: ніхто не чіпає, Юрко не дістає. Хочеш, тайник покажу? Тільки нікому не розповідай про нього. Поклянись, що нікому-нікому!
— Клянусь, — у відповідь.
— Не видавай, ми ж друзі тепер. Ось тут, під ящиком, щілинка. Бачиш — гроші, цілих п'ять гривень! Я їх знайшов на асфальті, коли нас водили в ляльковий театр. А як ще знайду, на квиток додому вистачить. Тоді я поїду.
— Не-не пустять.
— Утечу.
— А я не хо-хочу додому. Тут к-к-краще.
— Ти що? Тобі подобається, як Юрко щиглі роздає чи як в їдальні котлети відбирає, коли захоче? А може, смакувало, як в туалеті на підлозі плавати вчив?
— Ні, з-з-звичайно, але додому не хо-хочу.
— Як це? Ти ж розповідав про те, які твоя мама на свята смачні шоколадні торти пече з горішками, про класний свій велосипед, акваріум з рибками.
Запанувала тиша. Клавдія Петрівна навіть злякалася, що зараз стане чутно її хрипке дихання.
— Чого мовчиш, Сашо? — продовжував дивуватися Богданчик.
— Удома ні-ні-кого немає.
— Кудись поїхали?
— Я вигадував. Мама... мама... у тюр-тюрмі. Вона тата в-в-вбила, — ледве чутно зізнався Сашуня.
— Що?! Як це?
— Не хочу про це. Пі-пішли с-с-пати.
— Ні, ти спочатку розкажи. Я ж тобі навіть тайник показав. Які ж секрети між друзями?
— Добре, ті-тільки, якщо ко-кому скажеш, то про те, що хо-хочеш утекти, розпо-повім. Вони посварилися, хо-хоча це т-т-трапляло-лося постійно. Тато й би-би-битися нетвере-резим ліз не раз. Мама й у лі-лікарні на-навіть ле-лежала, ко-коли їй голову за-за-зашивали. Тоді так ба-ба-багато крові було. Я ду-думав, що мама мертва. А по-потім ти-тиждень у сусідки жив. Вона хороша, її дядя Коля ні-ніколи не п'є. Оксанці цу-цукерки й тістечка при-приносить... Це в неї ве-ве-велосипед і рибки...
Знову на кілька хвилин запанувала тиша, тільки раз чи два хтось із хлопчаків шморгнув носом.
— Оксанку тато ні-ніколи не за-зачиняв на балконі, не називав жа-жабеням.
Клавдія Петрівна витерла краплі на щоках, що скотилися з очей. Вона згадала історію Сашуні. Це в нього одна ручка не повністю розгинається, бо одного разу п'яний батько крутнув, не розрахувавши сили, а потім вона так і зрослася, бо в лікарню тоді не зверталися, хоча малий довго плакав і прокидався через біль ночами, а рука певний час залишалася пухлою. Знала вихователька й те, що затинався хлопчик не від народження. З ним в інтернаті працював психолог, та це не давало поки що ніяких результатів.
— Це я винен в усьому. Я... Тато ви-ви-вимагав у мами г-гроші, а їх у неї не було. Та-тато не вірив. По-потім у-ухопив мене й поніс на бал-балкон, по-погрожуючи, що с-с-скине з нього, якщо на п-п-пляшку не дасть. Він хи-хитався, п-п-плюнув на мене. Ме-мені важко бу-було дихати, бо тато од-однією рукою в-в-вчепився в ко-комір. Коли мама п-п-праскою вдарила, т-тато впав зі мною і п-п-прямо на мене. Був таким ва-ва-важким і т-т-так страшно х-хрипів.
К-коли маму з-забирали д-дяді у ф-формі, вона к-кричала м-мені, що все че-через мене й тато жи-жи-живий би був, я-якби не я.
Сашуня заплакав:
— Сказала, що к-краще було б, я-якби я по-по-помер, ще не на-народившись. Мабуть, так во-воно і є.
Клавдія Петрівна ступила до фікуса. Узявши себе в руки, бадьоро, як змогла, мовила:
— А хто тут ховається? Хто-хто в будиночку живе? Хто-хто у високому живе? Хлопчики, ходімо до кабінету, допоможете мені, — вона робила вигляд, що не помічає ні розгубленості на обличчі Богданчика, ні Сашуньчиних сліз. — Ходімо, ходімо.
У кабінеті дала вазу з квітами й попросила замінити воду. А коли хлопці повернулися, пригостила печивом. Дивилася на них і думала: «Мов одірвані від гілочки листочки. Як би я хотіла прихистити вас усіх, та вдома й так четверо — двоє своїх і двоє усиновлених. Сашуню, Сашуню, бідне дитя. Вашої вини й краплі немає в тому, що ви тут. І в тому, що вдома трапилося, теж не дитина винна».
Клавдія Петрівна має за плечима чималий стаж, а разом з ним і великий гіркий досвід. Та зрозуміти жінка ніяк не може, чому так часто люди добровільно відмовляються від свого щастя, власноруч топлячи його в спиртному. Чому?
Хлоп'ята вже давно повернулися до своєї чужої кімнати, а вихователька ще довго сиділа, час від часу похитуючи головою та кінчиком хустки проводячи по очах, ніби намагаючись стерти з них сум. Та все не вдавалося...
Жінка раптом узяла до рук аркуш і ручку, промовивши невідомо до кого: «Їй ще десять років сидіти, а дитині мати потрібна. Серця не має, хоч би слово»... — рішуче почала писати: «Дорогий синочку, Сашуню, я за тобою дуже-дуже скучила. Пробач мені, тоді я не розуміла, що кажу. Ти ні в чому, сонечко моє, не винен. Коли повернуся, ми заживемо вдвох щасливо-щасливо. Я навчуся в тітки Марини пекти шоколадні тортики з горішками, купимо красивих рибок і велосипед. Повір мені, найдорожчий мій скарбе. А ще цього тижня отримаєш від мене посилочку з цукерками та печивом. Я писатиму тобі. Писатиму. Твоя мама».