Дельфіни для Насті
Ми відпочивали на морі разом з мамою. Відпочивати завжди чудово: довкола казкова краса, лагідний вітерець обнімає теплим крилом, кричать чайки над смарагдовою хвилею, вогнисте сонце розсипає золоті промінці, зеленіє південна рослинність… Ну що може бути кращим?! А додайте сюди ще морозиво, качелі-каруселі, веселі атракціони та безліч нових друзів які в нас з'явилися на пляжі — про такий відпочинок можна тільки мріяти!
Одного разу, прямуючи до пляжу, ми звернули увагу на стареньку, сиву бабусю яка котила поперед себе якийсь аж занадто великий, але ж нібито дитячий візок. В візочку сиділа дівчинка приблизно років десяти, тобто наша ровесниця. Сиділа якось дивно: перекосившись на один бік.
— Ну й ледацюга! Така велика, а її старенька бабця возить… — Ледь не злетіло в нас з язиків, які за мить ми собі ладні були відкусити, залившись фарбою сорому. Ми зрозуміли, що дівчинка інвалід і просто не в змозі сама ні сидіти, ні ходити.
— Мамо, а чому вона… така? — запитали в мами.
Мама відвела від бабусі з візком, в якій сиділа дівчинка, співчутливий погляд і сумно відповіла:
— Хто його знає… Різні є причини… Часто буває, що в батьків алкоголіків чи наркоманів народжуються неповноцінні діти, іноді після перенесення якоїсь важкої хвороби діти стають інвалідами… Хай Бог милує від такого лиха…
Наступного дня ми зустріли знову бабусю з дівчинкою. Цього разу бабуся стояла біля сходів, які вели на пляж, і раз-поз-раз зверталася до відпочиваючих, що снували вгору-вниз. Видно, про щось їх прохала. Люди відмахувались, намагалися прошмигнути мимо бабусі з дівчинкою, деякі відводили очі, деякі просто не звертали на них увагу. Один дебелий дядько, до якого звернулася бабця, невдоволено зморщився, але нехотя кивнув, ніби погодився щось зробити… Наступної миті ми все зрозуміли: дядько підійшов до возика, витягнув з нього дівча і поніс її сходами вниз на пляж, до моря… Бабця потягнула за ними візочок. Візок, мабуть, був важким, але бабуся намагалася не відставати. Дядько зніс дівча донизу, бабуся таки зтягла візок. Дядько не дуже обережно посадив у нього дівчинку і хутенько пішов геть. Бабуся лагідно посміхнулася до маленької, щось їй сказала і повезла її ближче до води. Їхати їй було важко, вона насилу тягла візок, обливаючись потом, адже галька на пляжі — це не асфальт, по їй запросто не поїдеш…
Ми розмістилися на пляжі неподалік бабусі і дівчинки. Бабця розстелила велику картату ковдру і поклала на неї дівчинку, підмостивши їй подушку. Дівчинка майже не тримала спини… Бабуся їй щось постійно розповідала, лагідно посміхаючись, читала книжечки, показувала якісь іграшки. Дівчинка сиділа майже завжди мовчки. Великими карими очима вона сумно вдивлялася кудись в далечінь…
Через деякий час бабуся знову почала прохати про щось людей. Неподалік нас сиділа родина: мама, тато і троє дітей.
— Знову ця бабця людям відпочити не дає, — невдоволено пробурмотіла пишна, як троянда і така ж рожевощока, мама.
— Скільки можна… Людям постійно набридає… То на сходи її просить витягнути, то зі сходів стягнути… А це ще й в воду тягни її! Купатися їй, іч ти, корисно… — в тон мамі пробурмотів огрядний, з пузом ніби гарбуз, тато.
Наша мама скочила на ноги так стрімко, що ми аж злякалися. Кинувши лютий погляд на сімейну пару, мама рішуче пішла до бабусі та дівчинки. Ми, звісно, пішли за мамою.
— Доброго дня. Вибачте, що турбую. Можливо, я Вам чимось зможу допомогти?
Виявилося, що бабуся прохає оточуючих допомогти їй віднести дівчинку в воду, щоб та трішки поплавала. Сама бабуся просто нездужає донести дівчинку до води, ні тим паче витягнути на беріг…
Наша мама взяла Настю (так звали дівчинку) на руки і понесла в воду…
Накупавшись, ми вибралися на беріг дуже задоволені. Настя була просто щаслива. Вона весело сміялася, намагалася нам щось розповісти. Розмовляла вона погано. Слова вимовляла нечітко, гірше ніж мала дитина… Бабусю звали Валентина Яківна і вона виявилася зовсім не рідною бабусею Насті, як ми спочатку подумали…
Батьки Насті виявилися непутящими — постійно заглядали в чарку. Старші діти цієї родини виховувалися абияк, середні росли по дитячих будинках, а на момент народження Насті її тато та мама допилися вже до межі. Настя народилася хворою на дитячий церебральний параліч. Мати заявила, що каліка їй не потрібна і не роздумуючи залишила маленьку в пологовому будинку, а сама знову почала займатися своєю улюбленою справою, а саме хлебтати алкоголь. Тато Насті також не виявив ніякої цікавості до долі своєї доньки і хобі мав точнісінько таке як і дружина… Настя залишилася одна-однісінька, від неї відвернулися самі близькі люди… Тут їй доля і послала бабусю Валю, яка на той момент часу працювала в дитячому будинку. Немолода вже жінка всім серцем прикипіла до маленької, хворої сирітки, Настя відповідала їй взаємністю. Як виявилося, Валентина Яківна знала Настину родину, навіть декілька разів намагалася з ними поговорити, але її сподівання виявилися марними… Байдужими до долі Насті, так само як і батьки, залишилися й старші Настині брати і сестри… На превеликий жаль, всі вони виявилися непутящими: алкоголь був і для них улюбленим товаришем. Чому вийшло саме так — незрозуміло: чи то приклад батьків, чи генетика, чи закладена з дитинства впевненість, що так роблять всі, але факт залишається фактом…
Валентина Яківна взяла на себе турботу про Настю. Навіть пішовши на пенсію, вона не забула про дівчинку: постійно брала її до себе додому, всі вихідні та свята Настя проводила в бабусі Валі. Валентина Яківна піклувалася про Настю як про рідну внучку, систематично робила їй масажі, навчала розмовляти, їздила до всіх місцевих депутатів, намагаючись дістати абонемент в дельфінарій… Бабусі Валі лікарі порекомендували возити Настю плавати з дельфінами, мовляв це перші ліки при ДЦП… Вона б і возила аби було за що: одне заняття з дельфінами коштувало 1000 грн, а місячна пенсія бабусі Валі складала 800 грн… Депутати допомагати чомусь також не поспішали і Валентина Яківна цілісіньке літо возила дівчинку до моря, оскільки плавання в воді також дуже позитивно впливало на хворі ручки та ніжки Насті… Кожного дня бабуся Валя везла Настю до моря й, прохала немов милостиню, спочатку знести Настусю на пляж, потім ледь не навколішки благала добрих людей допомогти занести дівчинку в воду, винести із води, а пізніше, так само принижуючись, прохала когось винести Настю по сходах наверх… І так із дня на день, із року в рік… Сварила сама себе, що стала стара та немічна і сама не може дати онучці ради… От і доводиться людям набридати…
Ми з мамою перенесли свої речі поближче до бабусі Валі і Насті.
З того дня ми мостилися на пляжі тільки біля них. Допомагали їм спускатися на пляж, підніматися з пляжу, а також подовгу бовталися з Настею в воді… Ми з нею дуже потоваришували. Вчили її плавати, рівно ставати на ніжки, брати дрібні предмети пальчиками… Також постійно намагалися з нею розмовляти. Часто Настя була дуже сумною, але відколи ми почали з нею гратися, сумувала вона все рідше та рідше. Валентина Яківна, нишком витерши сльози, пошепки почала дякувати нам та нашій мамі. За що — ми не зрозуміли…
Через тиждень Настя доволі впевнено почала тримати спину і при певній підтримці триматися на ногах. Самостійно брала з пачки дрібні сухарики і впевнено відправляла до рота, хитро посміхаючись:
— Баба! А я сама!!!
Бабуся хвалила Настусю, казала, що вона така молодчинка що й ну!!! І продовжувала нам дякувати…
Нам було трохи дивно, незрозуміло і лячно: що за страхіття таке ця болячка, це кляте ДЦП?! Подумаєш — з'їсти сухарика!!! Ото мудре діло!! А при цій хворобі навіть їжу до рота донести — це велике досягнення…
Бабуся Валя не могла натішитися: Настя почала вимовляти наші імена. Вона завжди починала весело сміятися, забачивши нас, і радісно махала нам рукою…
На морі того року ми були довго, майже місяць. Весь цей час ми намагалися проводити з Настею. Дні пролітали весело і безтурботно. Настя багато чого навчилася, в воді взагалі себе почувала вільно, як рибка. Ми раділи, а бабуся Валя все час від часу витирала сльози…
До речі, чомусь сумувати почала наша мама. Дуже часто ми перехоплювали її печальний погляд, який з ласкою та співчуттям зупинявся на хворій дівчинці.
А одного дня з нами стався дуже поганий випадок.
На пляж прийшла чимала компанія хлопців. Поводили вони себе жахливо: кричали, незрозуміло чому реготіли, голосно вигукували погані слова. Як обов'язковий атрибут дурості — в кожного в руках пляшка з пивом. Зупинилася ця зграя неподалік нас. Мама якраз винесла Настю з води і посадила на покривало. Один з їхньої компанії презирливо глянув на Настю і голосно звернувся до дружків:
— От ніколи не розумів навіщо таких виродків годувати? Їх знищувать потрібно ще при народженні… І дивитися гидко, і кому вони потрібні!!!
Решта схвально загиготіла.
— Правильно Гітлер робив: всіх виродків знищував, — вставив слівце ще один.
— Вірно! Треба нормальних людей залишати, а таких як ця…
Наша мама з пополотнілим обличчям скочила на ноги і кинулася до хлопців:
— Я тут дійсно бачу виродків і це ви! От таких як ви і треба нищити… Геть, негідники, звідси!!!
Зі сльозами на очах підійшла Валентина Яківна і тремтячим голосом сказала:
— Та як же вам не соромно, та як ви можете…
Компанія хлопців почала огризатися і грубіянити. Чим би закінчилася ця історія — невідомо, але до нас на допомогу, як в казці, з'явилися благородні лицарі.
— Геть звідси, нелюди. — Пролунав спокійний, мужній голос.
Ми обернулися і побачили трьох ще зовсім молоденьких міліціонерів — патруль.
Хлопці з міліцейського патруля навели порядок миттю: не церемонячись, вигнали покидьків з пляжу, викликали міліцейську машину і відправили негідників в відділок.
Настя сиділа на покривалі і гірко плакала. Валентина Яківна також. Ми геть розгубилися. Наша мама лютувала:
— Ну як таких земля носить? Яка ж мати їх народила? З яких глибин пекла вилізла ця нечисть?! Звідки такі беруться, звідки?! Не розумію…
Міліціонери намагалися втішити Настю та Валентину Яківну. Просили не звертати на п'яних дурнів увагу, обіцяли, що вони отримають по-заслузі… Врешті-решт хлопці, козирнувши нам на прощання, вирушили по своїх справах. Настя плакати перестала, але сиділа сумна та невесела. Ми намагалися її розрадити, але марно…
Валентина Яківна, витерши хустинкою очі, шепотіла нашій мамі:
— Знали б Ви, Наталочко, як я за неї боюся… Дякую Вам, моя хороша, що заступилися… А таких людей, як ці хлопці, дуже багато: лихих, недобрих, безжальних… У нас, стариків, є мода погано про молодь говорити: мовляв вся молодь зараз ой-йой-йой яка погана, от у наші часи… Дурниця це. У всі часи були і хороші, благородні люди і лиходії, як серед стариків, так і серед молоді… От ви, Наталонько, золота жінка, дітки у вас які хороші, з Настею граються. З нею майже ніколи діти не гралися… Не хотять… А хлопці з міліції? Справжні лицарі… А віку такого ж, приблизно, я і ті “гітлерівці”… Знаєте яка моя заповітна мрія? Дожити до того часу поки Настуся ходити почне. Як мені її на ніженьки поставити?! Стара я вже… 75 років маю… Скільки мені ще зозуля накує?.. Важко мені… Хоч би ходити почала… Хоч як-небудь… З паличкою… Але щоб сама… Що з нею буде, нещасною, коли я помру?.. Хто ж її, мою квітоньку, догляне… Приголубить… А вона в мене все про дельфінів питає: коли, бабусю, з дельфінами плавати буду? От як тільки з диво-рибками попливу, каже, так ручки та ніжки й вилікуються… Де ж я їй візьму тих диво-рибок, як таке буває, що й на хліб ледь-ледь вистачає…
Валентина Яківна сумно схилила голову й замовкла. Наша мама розраджувала її як могла. Настрій у нас був просто жахливий і ми почали збиратися додому…
По дорозі додому мама була мовчазна як ніколи. Все про щось думала… І ми раптом зрозуміли, що мама переживає за те, що й Валентина Яківна. Діти беззахисні. Такі діти як Настя й поготів… Що буде з дівчам як не стане бабусі Валі?!
Дні пролітали швидко. Добігала до кінця мамина відпустка: потрібно було збиратися додому…
Кошти, які в нас залишилися, мама віддала Валентині Яківні, хоч та й брати не хотіла, все плакала й відмовлялася… Ми ж подарували Насті намистечко з яскравих морських черепашок. Щоб була про нас згадка. Подивиться Настя на намисто та й згадає своїх літніх друзів!
Прощання було печальним. Чи ще колись побачимося — невідомо… Ми сказили один одному безліч теплих і хороших слів. Врешті-решт ми пішли. Обернувшись назад ми побачили Настю яка сиділа в своєму старенькому візочку і безперестанку махала нам рукою…
Приїхавши додому, ми з мамою засіли за комп'ютер: розміщувати в безмежній мережі Інтернет об'яви з проханням допомогти маленькій дівчинці та старенькі бабусі. Можливо, знайдеться якась небайдужа людина яка допоможе отримати Настусі такі омріяні та потрібні сеанси плавання з дельфінами. Свої об'яви ми так і назвали: “Дельфіни для Насті”.