День Перемоги
Сміючись сама до себе, Надія з підстрибом бігла по східцях. Проживала вона на шостому поверсі, але їхати ліфтом не захотіла: настрій просто чудовий і енергії ціле море, чому б і не поскакати... Заодно на себе любувалася, вдивлялася в своє відображення на кожному прольоті між поверхами. Красуня та й тільки! Струнка, немов молода дівчина.
— Ох і гарнюча ж я!
Дарма, що має вже 35 років і двох дітей народила...
Думка про дітей подіяла на Надю, немов холодний душ. Вони ж зараз самі вдома...
Глянула на годинник, заточилася і ледь не впала. Чомусь та пляшка вина виявилася занадто міцною... О Господи! Майже 12 годин ночі! Як так трапилося?! Вибігла до подруги лиш на якусь годинку, а зараз ніч на вулиці...
Ну і що! Вона має повне право розвіятися, їй що — лишень біля дітей сидіти чи що?!
Подруга Віка — весела та компанійська дівка, молодша від Наді на п'ять років. Дітей не мала, зате мала купу вільного часу і безліч кавалерів. Постійно нашіптувала Наді про те, що жити потрібно весело і не зациклюватися на дітлахах... А то так і життя промайне, а ти крім горшків-пелюшок нічого не побачиш...
От і сьогодні запросила на прогулянку. Спочатку пивка попили, порозмовляли по-душах про те, про се. Купувала все Надя, у Віки щось грошей при собі не виявилося... Багатенько протринькали, але гроші для того й потрібні, щоб їх витрачати. Вікуся так любить казати. Потім підійшло декілька знайомих... Випили вина і ще вина... І от тобі маєш — дванадцята година ночі.
Своїх малюків Надя, здається, годувала в годину дня... Чи ні? Справа в тому, що вчорашній день мало чим відрізнявся від сьогоднішнього: так само весела компанія і випивка. Зранку погане самопочуття. Діти ще якісь такі надокучливі зробилися: «Мамо, мамо... Ми сумуємо. Мамо, мамо... їсти... Мамо, мамо, пити...»
Врешті-решт, вона вільна жінка. Що хоче, те робить... Такий стиль життя веселий зараз у неї! Так і потрібно жити. Віка так каже...
Майже рік, як Надя розфиськалася з чоловіком, от з тих пір так і живе — весело. А що? Той зануда Сергій страшенно не любив такого стилю життя. Все нотації читав... Ну його. І Вікусю він терпіти не міг... Казав, що вона тільки й вміє на комусь паразитувати.
Чомусь тривожно стиснулось серце. Але думка, що Сергій багато в чому правий, була відкинута геть. А коли жити, як не зараз? У вісімдесят років чи що?!
От і завтрашній день обіцяв бути просто чудовим: наперед домовилися йти гуляти в місто. Звісно, сама з друзями, з Вікою. Без дітей. Віка вже замовила столик у ресторані і обіцяла познайомити з просто чудовими хлопцями...
Завтра — 9 травня. В обід підемо в місто погуляємо... А який чудовий прикид Віка роздобула для себе й Наді!! Такі гарнющі сукні в післявоєнному стилі. І продає дуже дешево... Правда, ще з декількох зарплат прийдеться кошти віддавати за ту сукню, але вона того варта. Віка каже, що її справжня ціна в десятки разів вища, ніж та, що вона бере з Наді. Але ж вони подруги...
Хитаючись, Надія підійшла до дверей своєї квартири. Намацала в сумочці ключ і ледве відімкнула двері... Чого це її так розвезло?
Зайшла в квартиру, намагаючись не грюкати, хоча це їй вдавалося погано... З дверей спальні несміливо визирнули дві маленькі фігурки: семирічний Данилко та п'ятирічна Олеся.
— Мамо... — несміливо озвалася донька.
Діти знали, що маму останнім часом краще не нервувати: зразу починає сваритися.
— Чому ще не спите? — зпівоберта завелася п'яна Надія, — що це таке? Ви дасте мені відпочити чи ні? Я що, не маю права на власне життя?
— Ми їсточки хочемо... — Крізь сльози прошепотів Данило, — нам страшно без тебе. Ніч...
— То й що, що ніч? До скількох хочу, до стількох і ходжу, ясно вам?! — верещала Надія. — Їсти, їсти... Осточортіло вже...
Надя розуміла, що вона меле казна-що, але зупинитися не могла.
— Вшивайтеся взагалі до свого дорогоцінного татуся, хай він вас годує...
— Мамо, ми хочемо, щоб ви з татусем знову були разом. І щоб ти не була такою...
— Якою, якою, га? З татусем ви хочете?! Ось вам, а не татусь!!! — осатаніла Надія підскочила до переляканих дітлахів і вліпила їм по ляпасу...
В ту ж мить схаменулася і перелякано витріщилася на доньку з сином. «Що ж я накоїла?» — пекучий сором розлився в хмільній голові молодої жінки...
Син і донька не заплакали, а, мовчки взявшись за руки, почвалали до кімнати.
Надія, затуливши руками обличчя, сповзла на підлогу. Щоки її горіли вогнем, немов їй хтось тільки що надавав ляпасів. «А я й заслужила...» — промигнула вже квола думка. Надя, сидячи в кутку прихожої, заснула...
Приснилась її бабуся. Не такою, як вона її пам'ятала: старенькою, сивою, завжди усміхненою, а молодою жінкою, яка сиділа за столом і ридала, притискаючи до грудей конверт. Надя не бачила, що там написано в тому листі, але точно знала, що то похоронка: на війні вбили її чоловіка, Надійчиного дідуся, якого вона ніколи в житті не бачила.
Дідусь загинув ще в сорок третьому році, це Надя знала точно, а зараз був сорок п'ятий, якраз 9 травня, вся велика країна захлиналася від щастя: закінчилася страшна війна, День Перемоги. А от бабуся дістала стару пожовклу похоронку і плаче. Не дожив її коханий Данило до цієї світлої днини... Надя знала з розповідей мами, як їм тяжко доводилося в післявоєнні роки, як бабуся сама виростила та вивела в люди трійко дітлахів, як працювала не покладаючи рук, була завжди сильною та відважною, підтримувала своїх дітей до останнього, виняньчила онучат. Та й не тільки це. Була бабуся справжньою героїнею: під час війни допомагала партизанам, не побоялася фашистів, які лютували в її селі! А після війни вчителювала — заслужена народна вчителька. Такою бабусею можна пишатися...
Рипнули двері. В хату забігли дітлахи. Надя впізнала в білявенькій дівчинці з кісками свою маму, а в двох кучерявих хлопчаках — своїх дядьків: дядька Пилипа та дядька Василя. Бабуся хутенько витерла сльози і посміхнулася до дітей:
— Ну що, готові, гвардія? Квіти беріть — та нумо на майдан! Там все село збирається! Закінчилась війна, діточки!!!
Білява дівчинка сумно поглянула на маму:
— Мамо... Тато.
Бабуся рвучко піднялася і пригорнула дівча до себе:
— Так, тато загинув. Але він загинув, боронячи рідний край. Для того, щоб мирне небо синіло над вашими голівоньками і посміхалось ясне сонечко. Отже, ми маємо бути гідними його пам'яті. Хочете, я вам про нього розповім, як він загинув? Фашисти йшли в наступ, а нашим хлопцям потрібно було через річку переправитися... а фашистів тьма. Сунуть, кляті, лавиною! Ваш татко прикривав переправу своїх побратимів через річку. Майже добу по пояс у крижаній воді з автоматом в руках відстрілювався татко від фашистів. Вже тяжко пораненим з рук автомата не випустив... Так і помер зі зброєю в руках... А в кишені його гімнастерки фото було. Кулями прошите... Ваше фото, діточки, він біля серця носив, за вас воював... — бабуся затнулася і ковтнула сльози. — Отакий татуньо ваш, голуб'ята...
Принишклі діти пішли в садочок рвати квіти, а Надіна бабуся витерла сльози, пов'язала чисту хустку і вийшла вслід за дітьми. Незрима Надя — за бабусею.
Плавом люди пливли до сільського майдану. Всі радісні та усміхнені, але з потайним болем серед тієї радості: в багатьох з війни хтось не повернувся. Розчулений погляд незримої Надії раптом наткнувся на посмішку, яка явно різнилася від решти. На лавочці сиділи дві огрядні молодички, одна з них була дуже схожа на Віку — Надіну подругу.
— Маріє Степанівно, агов! — загукали молодички до Надіної бабусі улесливим голоском, — зайдіть-но в гості, не побрезгуйте...
— Таке винце смачненьке є, пригостимо! — по-дурному гигикнула одна з молодиць, явно під хмелем.
Молода бабуся Наді холодно поглянула на жінок:
— Обійдуся.
І пішла собі далі.
Її наздогнала якась висока худа жінка в літах.
— І сорому немає, га? Всю війну з фашистами шильники протирали, що одна, що друга. Дня не працювали. Паразитувати лише вміють кумасі-голубоньки. Дітей Мотря до матері запроторила, щоб гуляти з фріцами не заважали. Тьфу, гидотна! Тепер вони Перемогу святкують. Винце попивають... І не проваляться ж крізь землю...
Бабуся гидливо поглянула на двох рожевощоких молодиць і стиха промовила:
— Я перемогу вином не святкую. Пам'ять — в серці, в душі — печаль на віки вічні, а в голові думка, що дітей в люди вивести потрібно. Вивчу всіх трьох, це я клянусь тобі, Данилочку, рідненький, — геть тихо прошепотіла бабуся, — а вином нехай ті фашистки заливаються.
...Сон розтанув. Надя сиділа скоцюрбившись на підлозі. Хтось з дітлахів вкутав її ковдрою. Серце калатало так, що аж нудило.
В голові крутилася розпачлива думка: «До чого я дожилася, що ж я кою... Бабуся в воєнне лихоліття людиною залишилася, дітей виростила, працювала як бджола. Із хвойдами не вешталася, по чарці не пила. А я, а я... подругу собі знайшла! Господи! Чоловіка втратила із-за своєї дурної голови, а бабуся вдовою залишилася і не втратила сили духу, дідуся боготворила, нам, внукам, скільки оповіла. А він, дідусь Данило, з автоматом в руках край боронив, щоб я й мої діти під мирним небом жили... Життя своє віддав. А я з... фашистами-покидьками іду День Перемоги святкувати, горілку пити?! Ну хто така Віка?!! Безпринципна спекулянтка, та ще й поведінки такої, що сором бере... Випити ох і любить! Та все за рахунок когось. Сукню мені притягла. Я її просила?..»
Настя витягла з шафи кляту ганчірку... Так і є: ганчірка ганчіркою. «А я хотіла її купити за шалені кошти... Від дітей гроші відривала. Вікусю пивком поїла... Ох і дурепа! Краще б дітям що купила...»
Глянула на себе в дзеркало. Вчорашній образ кралі-красуні розтанув разом з нічною темрявою і з мороком в душі Наді: на Надю із дзеркала дивилася худюща, страшна, змучена молодиця з синцями під припухлими очима, та ще й явна алкоголічка. Але погляд був інший. Кращий. Вдумливий. Людяний.
Не тягнучи часу, Надя побігла в душ.
Через дві години прокинулися діти. Надя, чистесенька і прибрана, доварювала смачний сніданок на ідеально прибраній кухні. Пусті, повні та напівпорожні пляшки полетіли в сміттєпровід разом з дурнуватими туфлями на блискучих підборах, які Віка порадила купити і роздобула для подруженьки через страшенний блат за космічну ціну. Надя й купила з п'яної голови.
Сукня в післявоєнному стилі лежала акуратно спакована в целофановий пакет. Платити такі скажені гроші за дурну ганчірку Надя не збиралася. На стільчиках висіли напрасовані костюмчик синочка та сукенка доні. А також Надіна сукня. Красива така. Сергійко подарував...
Коли дітлахи несміливо просунули носики в кухню, Надя не витримала — розплакалась. Пригорнула до себе малюків і цілувала, цілувала, цілувала... Мовчки. Нічого не казала. Діти зрозуміли все й так.
— Йдемо на парад! — нарешті спромоглася сказати Надія, — і в мене пропозиція: давайте татові зателефонуємо. Може, він з нами піде...
Сергій взяв слухавку після першого ж гудка — ніби чекав. Надя спочатку розгубилася. А потім таки сказала:
— Приїжджай, підемо на парад. Сьогодні День Перемоги. І ще потрібно побалакати...
— Про перемогу? — лукаво спитав Сергій
— І про це теж, — твердо відповіла Надія.
— Буду через 5 хвилин, — сказав чоловік. Він, як і діти, зрозумів все без слів. От що таке рідна людина.
Побалакавши з коханим, Надя рішуча набрала ще один номер.
Слухавку довго не брали, але нарешті взяли: почувся заспаний, противний голос подруженьки:
— Алло, Надька, якого дідька в таку рань... Похмілля, ге? В мене теж. Ми ще вчора так повеселилися... Чого ти, дурепа, втекла... Там за сукню мені частину грошенят захопи сьогодні... Решту потім, ми ж подруги... І ще...
Надя обірвала Віку на півслові:
— Подруги, он як? Більше ні. Сукню по пошті тобі пришлю. Іншу дурепу знайдеш, щоб впарити своє ганчір'я! Мій телефон забудь. Як я забуваю твій. Пояснювати нічого не буду, сама, мабуть, розумієш. Похмілля минулося. Світ розвиднився. День Перемоги буду святкувати з чоловіком та дітьми. День Перемоги...
Надя відключила телефон, не слухаючи, що там ще белькотіла Віка.
Посміхнулась дітям, підійшла до вікна. Яка ж чудова весна! Все в цвіту, чарівні аромати витають у повітрі...
В двері поцокотіли тричі. З вереском «Тато!!!» діти побігли відчиняти. Так вмів стукати тільки Сергій.
Надя розправила плечі. Так, сьогодні велике свято — День Перемоги. Для неї особливим цей день залишиться назавжди ще по одній причині: адже саме сьогодні вона здобула перемогу над собою!