Про пташку, яка ніколи не повернеться
Я довго добирала слова, якими б можна було розпочати писати... Слова, які б передавали ті почуття, той біль, що сповнюють моє серце, що є джерелом мого страху й моїх переживань, і тим, що дуже часто примушує замислюватися над сенсом життя. І як же я хочу, щоб мене зрозуміли, щоб була почута, а головне — повірили й прийняли серцем те, що напишу...
У нелегкий час живемо ми, коли всі тільки те й роблять, що говорять про численні проблеми: безробіття, безгрошів'я... Більшість українців веде нещадну боротьбу за виживання; знищуються моральні цінності, у нас бідніють душі. Болісно таке усвідомлювати, але це сувора дійсність. Багато людей перестає боротися із собою, тяжким смутком, великою зневірою.
Так, справді, нинішнє складне життя штовхає багатьох до глибокої прірви, з якої часто не можна вилізти нагору. І оковита відіграє в цьому велику роль. П'ють чоловіки і жінки, п'ють дорослі і діти. Утрачають здоров'я, заливають горілкою родинне життя, яке могло б бути щасливим... Намагаються всі проблеми вирішувати спиртним, забуваючи, що горілка ніколи не дасть вийти зі складної ситуації. І слід би усвідомлювати, що життя — це безцінний дар, і воно, на превеликий жаль, не вічне.
Кажуть, проблема алкоголю давня, і з цим важко не погодитись, але це зовсім не означає, що ми не повинні шукати шляхи її подолання. Тож я також, як і більшість моїх ровесників, не можу оминути цю тему.
У мене була подруга Віра. Сильна, вольова, і здавалося, що ніколи і нічого не зможе її зламати як особистість. Її уже немає, а я не хочу мовчати. Хочу, щоб більше ніхто і ніколи не повторив її вчинку, і щоб дорослі почули нас. Егей, дорослі, де ви? Нам треба ваша підтримка! Шкода, але більшість не чує нас, бо має більш «цікаве» життя — обійми з оковитою. Але що ж це я? Розповім далі про Віру.
У неї була дружна, хороша сім'я. Віра, брат Толик, матуся і татко. Та коли її батько (у недалекому минулому годувальник родини) втратив роботу, почалися у сім'ї негаразди. Став підробляти «по людях», (він майстер на всі руки), але, на біду, почали з ним розраховуватись не грішми, а чаркою. А якщо хтось і платив гроші, то приносив додому він не хліб, а пляшку. Так і пустився берега Петро Степанович. Від спроб Віри і її матері поговорити спокійно — відмахувався. Став агресивний, шукав привід для сварки. Ось що може зробити горілка за короткий час!
Не уявляю, як вони це терпіли, адже у мене татусь не вживав алкоголь ніколи, навіть тоді, коли мав проблеми. Завжди мені говорив, що ми з мамою і є його підтримка. Як же мені пощастило!
Подруга боялась, що батьки можуть розлучитися. Знала, що треба рятувати сім'ю, а як це зробити — ні... Та хіба під силу це ще зовсім маленькій дівчинці, яка ще сама потребує татових дужих крил?
Одного разу Віру знайшли... Вона стрибнула з даху 12-поверхового будинку... Поряд з нею був її щоденник... Горе прийшло у кожну родину, хто знав дівчинку, але найбільшою втратою це стало для батьків... Ні, мами, бо він (батько) п'є... Лише згодом, через деякий час, коли прочитав сторінки щоденника, зрозумів, що накоїв. У щоденнику, що знайшли, було звернення і до мене: «Подруго! Оприлюдни сторінки, щоб хоча б чийсь тато не чинив так, як мій, щоб хоч чийсь зрозумів, як нам, дітям, тяжко»...
З Віриної згоди я оприлюднюю останні сторінки щоденника.
18 квітня.
Тато знову прийшов «під градусом», п'яний, затіяв сварку. Усі пригнічені, а я молюся Богу, щоб послав йому прозріння. Братик сховався під ліжко, а мама... знову плаче. Коли це все скінчиться?..
20 квітня.
Намагалася переконати, щоб полікувався, відповідь та сама: «Я не алкоголік». Боже, дай йому розуму, щоб він змінився, щоб став тим рідненьким татусем, як був колись. Був...
27 квітня.
Як завжди, прийшов п'яний. Дуже сварився. У мами через постійні сварки стався гіпертонічний криз. Швидка допомога забрала неньку в лікарню. Звістка про те, що мама серйозно хвора, батька не схвилювала. А я пам'ятаю, коли він захворів, вона, бідненька, від нього не відходила, доглядала, як малу дитину. Коли захворіла сама, то батько не знайшов жодних слів підтримки, а спокійнісінько ліг спати. А біля ліжка вона — оковита... Стояла і чекала його... Недовго...
30 квітня.
Наближалося свято Великодня. Бабуся спекла паску, дала грошей, щоб ми з братиком Толиком наготували наїдків. Мамусі не було, і від цього, здавалося, світ став іншим, сонце перестало світити мені, брату...
1 травня.
Цей день запам'ятався назавжди. Вранці сіли за святковий стіл утрьох.
Згадали маму, яка поправляла здоров'я в лікарні.
Привітали тата, міцно обняли долоньками його, ніжно притулились личками до неголеної щоки.
— Чого нам, тату, зараз бракує? — запитала я!
— Багато чого, доню! Таке життя. Складне воно...
— Бракує нам зараз найголовнішого — мами.
— Мені треба йти...
І він пішов, як завжди, пити... Коли я визирнула з балкону, внизу батька чекали його «вірні» друзі. Я крикнула: «А як же мама?» Він тільки махнув рукою у відповідь. Гіркий біль і розпач обпік моє серце. Хотілося кричати на весь світ...
3 травня.
Тато як пив, так і п'є.
Йому байдуже до мене та брата, до хворої і знесиленої мами. Нас підтримує, як може, наша бабусонечко.
А мені так потрібен тато, та від нього не почуєш доброго слова, лише крики і лайку. А нещодавно ще й руки простягати почав, намагався вдарити...
Дуже часто у мене виникає бажання померти, жити так далі я не можу. Лікар сказав, що неньці потрібні дорогі ліки, а де ж взяти гроші? Усю пенсію бабуня віддала, ми з братом витрясли з копилки. Та я розумію, що це сльози...
5 травня.
Повернулися зі школи, а там... безлад, нецензурна лайка, стовпи їдкого диму, повно сумнівних п'яних чоловіків... Мамо! Мені страшно! Хто мені може допомогти! Мамусі щодня гіршає, а йому байдуже. «Як ти міг таким стати?!» — безмовно кричить моє серце...
6 травня.
У школі поділилася своєю бідою, мені сказали однокласники, що можна знайти допомогу у соцмережах, нібито багато психологів надає підтримку таким, як я. Можливо, це і є мій рятівний круг! Напевно, скоро все буде так, як колись...
8 травня.
Шукала підтримки, розуміння у соцмережах. І о чудо! Мені написали, мене розуміють, мені допоможуть. А назва ж яка гарна! Синій кит! І я вступила в цю гру.
9 травня.
Одержала повідомлення, що якщо пройду гру, то зможу допомогти батьку. Це під силу сильним.
Боже, папа б'є брата... Я все зроблю, що скажуть, врятую сім'ю, і ми знову будемо щасливі.
11 травня.
Я отримала 50 завдань. Мене попередили, що я не повинна нікому про це розповідати. Особливо батькам. Яким? Мамі не можна, а тато п'є!
12 травня.
Слухаю сумну музику, вночі дивлюся моторошні смертельні відео, борюся зі страхом, а він п'є й п'є. Але все добре, це лише завдання...
14 травня.
Нашкрябую на нозі цифри 4:20. До кінця не розумію, що це. Так треба. Таточку, твоя маленька ще доня допоможе. Чому б ні! Читаємо ж, що діти можуть врятувати світ! А тут лише якась горілка...
17 травня.
Одержала СМС: «За тобою слідкують». Та я і не думала ховатися. Я написала, що все зроблю. Однак, признаюся тобі, друже-щоденнику, трішки мені стає лячно. Я стала якоюсь знервованою, але кому маю розказати про свої переживання?
25 травня.
Усі завдання виконала, повірила, що зможу допомогти батьку, якщо сама все пройду. Отримала СМС: «Лети птахою з даху. Це кльово»... Іду... Схода за сходою, поверх за поверхом... Я на даху. Тату, не пий! Я тобі допоможу, зовсім скоро...
***
Не допомогла, полетіла птахою і більше не повернеться...
А що ж батько? Вірите, не п'є. Після того, що сталося, не може оговтатися й досі... Якби ж ви, дорослі, чули нас, як нам буває тяжко, як нам треба ваша підтримка...
А вони, із «Синього кита», заманюють отаких, як Віра, яка зневірилася. Яка хотіла ні більше, ні менше — щоб тато не пив.
Хай усі, хто п'є і хто дав життя іншим, зрозуміє, що губить молодий цвіт, що сам штовхає його в обійми «Синього кита» і не тільки. Ми, діти, не завжди можемо справитися з негараздами.
Не пийте! Будьте поряд! Ви так нам потрібні!
Ми хочемо жити щасливо, щоб голубили нас і мама, і татко, щоб батьківські дужі крила захищали, оберігали від такого жорстокого світу, де «полюють» за нашими юними душами. Хочемо, щоб ми, ваші дітки, стали вашими друзями, а не горілка. Тільки тверезим батькам під силу зробити нас щасливими.
Ми віримо, що так і буде...
І згодом ми напишемо іншу, уже щасливу історію...