Божевільна
Людям здавалося, що вона ніколи не спить. «Вночі ходить попід місяць, вдень попід сонце», — гомоніли в селі. Дітей лякали нею, та й самі старалися обминати десятою стежкою. «Божевільна знов скло робить» — казали просто, без емоцій, констатуючи черговий факт її витівки, який вже давно ні для кого не був новиною.
Божевільна… Давно забули її вік, її серце та її красиве милозвучне ім'я — Ксеня…
— Дівчина, мов калина, як сонечко, щебетушка мила, працьовита, наче бджілка, — це все про неї, чорнобриву, русокосу, сімнадцятирічну дочку сільського старости — Ксеню, яка не одного парубка зачарувала. Не одна поважна галицька ґаздиня мала б за щастя мати таку невістку, не один сільський господар напоумлював сина: «В кінець села дивись, там дівчина красна», — а той рад би, але не доля.
Закохалася Ксеня в сусідського хлопця Андрія, сина пасічника, та так, що й голову втратила. Не слухала нікого, хоча люди застерігали, що той в чарку зазирає, та й характер має гарячкуватий, нестриманий.
Весілля відгуляли «як годиться», мед-вино рікою лилося, село забавлялося аж до ранку. Пішли молоді жити до Андрієвої бабусі Марти. Хата її хоч старенька, але біля річки, в саду зеленому, наче в раю примостилася.
Ксеня зразу ж порядкувати взялася. Вибілила хатину, вималювала, наче писанку, усьому лад дала — любо глянути. Квітками обсадила, город висапала, господарку розвела. За своїм щастям світу білого не бачила, тільки очі чорні Андрієві. Все йому прощала: і запої, і загули, і лайку.
Через рік донечка народилася, потім синочок — клопотів додалося. Чоловік все частіше став приходити додому п'яний, руку піднімав на Ксеню. Вона ходила худенька, як билиночка, з чорними кругами під очима. Гризлася.
І просила, і плакала, і молила чоловіка, щоб залишив зеленого змія — та де там! Він ще більше лютував, та ставав несамовитим.
Стара Марта бачила ту біду, але внукові нічого не казала.
Терпи, дочко, не ти одна така, хто терпенний, той спасенний, — шепотіла старенька.
Не раз після чергової сварки, коли п'яний Андрій починав хропіти, Ксеня до ранку не могла очей зімкнути. Не мала куди піти, батькам не хотіла нічого казати, бо ж вони були проти того шлюбу.
Як вдарив перший морозець, заслабла баба Марта. Та до місяця часу її поховали. Хоч якась душа була поруч, а тепер нема — залишилася Ксеня сама-самотою на білому світі — діти дрібні, півтора і три роки, ще нічого не розуміють.
Сьогодні сніг сипав і сипав, а Андрія все не було. Ксеня знала, відчувала — знову прийде п'яний.
Хоч би де не впав, не замерз, — думала. А він і не забарився. Очі червоні, страшні, наче звір лютий, накинувся з кулаками на жінку.
— Що, не чекала? Чого вечеря не на столі, де сто грам для чоловіка?
Важкі удари посипалися по плечах, по голові.
— А ті вилупки чого кричать? Нагуляла. Файна вона, для чужих файна, для мене ти ніхто! Порубаю!
Ксеня впала на коліна, знесла руки до неба:
— Мати Божа, зглянься наді мною!
Але Андрій вже побіг до комори по сокиру. Його страшні очі диявольським вогнем пропекли Ксенине серце... «Він це зробить!» — зрозуміла.
Вхопила дітей на руки і розхристана, в тапочках, вибігла в зимову ніч.
Андрій, наче звір, біг за ними.
«До мами, до тата, вони мене захистять!» — вирішила в останню хвилину. Вибігла на вузький місток через річку, а там вже ліс, він заховає їх. Андрій наздогнав Ксеню на середині мосту. Вона посковзнулася і випустила дітей. Страшні чорні хвилі поглинули їхній крик.
Що було далі, Ксеня вже ніколи не згадає. Андрій теж щез, перед тим спаливши хату. Думали, він там згорів, але ні. Знайшли його аж навесні, коли сніг зійшов.
— Підсніжник, — криво усміхнувся дільничий і з презирством плюнув. Андрій так і лежав біля річки, ніхто з людей не хотів його бачити, селяни його прокляли. Два сільських пияки вночі, щоб ніхто не бачив, його зарили десь на березі і те місце забули.
А Ксеню виходили батьки. Всі думали, що вона помре. Але вижила. Правда, розум від горя втратила. Стала тихою, сивою, блідою-блідою, наче безкровною. Нікого не чіпала, мовчала, наче навіки закам'яніла, ось тільки, як пляшку бачила, то шукала каменюку із шаленою силою розбивала її.
Померли Ксенині батьки. А вона все жила сама, наче несла місію — знищити усі пляшки світу. Люди забули її ім'я, називали божевільною. Казали, що вона ніколи не спить. Усі знали її історію, але ніхто не знав її життя, ніхто не знав її серця, її муки…