Як горілка на світі з'явилася
Давненько це було. Ще тоді, коли люди жили щасливо, горя й біди не знаючи. Пісні були веселі, посмішки щирі, як те золото, праця не була обтяжливою, а навпаки — веселила тіло й душу.
Не знали тоді люди, що недовго пануватиме щастя над світом. Не відали вони, що спостерігає за ними чорт, уважно придивляючись до моторних парубків, крутобедрих дівок, працьовитих чоловіків та хитрих молодиць. І тим паче не знали вони, що заздрить їм чорт по-чорному, бажаючи стерти щирі посмішки та радісний блиск в очах.
«Бодай вам лише лихо знати, бодай би злидні оселилися в хатах ваших!» — казився нечистий. Аж змарнів, почорнів ще більше. І втратила блиск шерсть жорстка, і ледь на ногах ще стояв. Перетворився на ще більше страховище, ніж був. Та мало зважав на те. День за днем, ніч за ніччю гризли його думи невеселі та тяжкі, як той камінь.
«Що б таке зробити, що б таке вигадати, щоб життя їм більш медом не здавалося?» — безперестанку крутилося в голові чортячій. І не дивно це: як тільки сотворили людей перших, як тільки погнали Адама та Єву з раю, то все не йметься роду нечистому. Все думають, як би ще більш дошкулити людям безталанним.
Й така думка в довбешці чортячій, і така, і така, і така... Але нічого не підходить. Все здається якимось занадто добреньким та м'якеньким. Зовсім погано стало нечистому. Невже капості ніякої вигадати не може? Невже не зватиметься чортом нечистим?
Аж поки не зачепився погляд його за плющ зелений. І згадався чорту батько його, котрий оманою людей перших зі шляху вірного зіштовхнув. І розсміявся чорт:
— Побачимо, чи довго ще радіти будете, дорогенькі!
З реготом цим і полетів він над світом. Довго летів, придивляючись до всього того, до чого можна придивитися. І взяв він мішок великий з собою. Для чого? Зараз дізнаємось.
Бачить чорт лайку міцну двох товаришів — і хвать! Сміючись мерзенно, ті слова в мішок той чародійський кидає.
Летить далі. Бачить: дитина, невинно скривджена, гіркими слізьми заливається. І знову чорту радість! Краде ті сльози чисті — та в лантух той кидає.
О, і тут ще дещо цікаве: бачить, що забиває чоловік дружину свою, наче звір. Гарчить, волає, а вона все стогне тяжко, сердешна.
Зовсім зрадів нечистий! Майже багатство справжнє! Тут тобі і ревнощі шалені, і гнів тяжкий, і зрада... Дійсно, повний букет!
Сміється з глумом чорт, все до лантуха кидає, зупинитися не може. І чого там тільки не було! Найгидотнішу гидоту вдалося чорту зібрати! І підлість, і тупість людську, образи та нещастя. Чи не весь світ облетів він, намагаючись підлянку якусь знайти. І все знайшов, нічого не пропустив. Все зібрав.
Повернувся окрилений додому. Все радіє, зупинитися ніяк не може. От же ж щастя чортівському роду — капость котрусь робити!
Взяв казан величезний і на вогонь поставив. Налив туди водички болотної, цвілої та смердючої. Налив і чекає, поки скипить.
Ось і скипіло вариво це. Сміючись, розв'язав чорт лантух свій чародійський і почав додавати гидоту ту, що була там: щира лайка зробила вариво міцним, а сльози разом із гнівом додали потрібної гіркоти... Так, непогано виходить!
Казиться казан, кипить, шкварчить. А чорту — як об стіну горохом. Знай собі: усміхається глумливо та помішує.
Та ось проходить хвилина, і нові інгредієнти потрібні. Додає ще крові свинячої, отруту примішує, зціджену із зубів зміїних. На смак куштує... Ні, не вистачає ще чогось, одначе. Точно! І плюнув туди ще чорт. Тепер точно непогано виходить.
Зчерпнув нечистий вершечок і кинув на стіл. Хвать! І тут замість варива гидкого на столі зміюка лежить. Бридка, сильна та яскраво-зелена. Як божевілля чи біда якась.
Взяв нечистий зміюку ту і кинув у пляшку. Залив варивом з казана великого і закрутив собі гарненько.
А потім тишком-нишком й підкинув у світ людей. І дійсно, перестали люди сміятися. «Напій» той приніс в оселі бійку та лайку, нещастя і злидні. Втрачали люди подобу власну, наче в свиней перетворювалися. Та не могли вони й відмовитися від цього, немов би кільцями їх хтось до чарки прив'язував.
А назвали той «напій» горілкою, бо горе лише людям приносила вона.