Тюхтій
Ось вже майже місяць кожної ночі Олесику сниться один і той самий сон, ну хіба що подробиці різняться. Ось він із татком іде широким лугом; ще тільки сонечко виглянуло з-за обрію, туман і роси вмивають трави. Начебто ще й прохолодно, але йому, Олесику, тепло від татової долоні, від похвальних слів. Тепло від торбинки, що сховав у пазуху, а в торбинці смачні мамині пиріжки і пляшка молока. Вони — косарі.
А то інший сон. Сонячний день, земля ще волога від учорашнього дощу, а в кімнаті лунає матусин голос: «Любі мої, до столу, і потім всі копати картоплю».
Бачу, як татко підкопує кущик картоплі, а я з сестричкою та братиком наввипередки вибираємо величенькі бульби у свої відра; хто більше, хто скоріше. А мама вже не то вихваляє, сміється, каже, що кожному буде сюрприз.
А цей сон вже зовсім милий, нагадує про мій День народження. Ось я відкриваю очі, надворі ледь розвиднілось, а кімнати не впізнаю: всюди розвішані повітряні кульки, мама заходить до кімнати, ніжно цілує і каже: «Вітаю тебе з Днем народження! Спи ще, чого так рано прокинувся?» Але де там! Прокинулись братик і сестричка, вітають, дарують подарунки, куплені за «свої гроші».
У нас така традиція. Вранці біля столу, де обов'язково є торт та різні смаколики, татко читає Біблію, Псалом 143 (вірші з 12 по 15). Молимось, а потім п'ємо чай з тортиком, їмо млинці з вишнями, густо политі сметаною і прикрашені кокосовою стружкою, запечене м'ясо. Татусь бере до рук гітару, і ми співаємо.
Ще один сон, ще одна сторінка мого життя, ще милі моєму сердечку спогади.
«Ну хто ж так тримає сокиру? — вже сердиться татко, а тоді: — Ану, гайда до турніка: спочатку підтягнися, розімнися, пострибай, а тоді вже дрова рубати». Я ледве підтягуюся чотири рази, а тоді ще два з допомогою батька, братик стоїть поруч, регоче. Хоч сам зо два рази лише підтягнутися може, тоді змагаємось, хто більше відіжметься від землі. У нас це добре виходить. Мама своїм подругам любить похвалитися, що ми такі молодці, спортивні хлопці. І всім знайомим каже, що це її заслуга: мовляв, діткам пропонує лише здорове харчування — ніяких тобі чіпсів, сухариків, газових напоїв. Татусь купив на базарі мені й братикові маленькі сокирки, і ми рубаємо тонкі гіллячки — на розпал. А тоді батько дасть нам по п'ять гривень, і ми біжимо до магазину купити такі для нас бажані сухарики, таку собі «прикольну», хоч нездорову їжу.
«Дзинь-дзинь», і — крізь Олесиків сон чути звуки першого трамвая. Хлопчик прокидається і починає одягатися. Тепер він живе в місті. Ні, не назавжди буде тут, адже його сім'я залишилась у селі, у своєму затишному будинку.
Пам'ятає, як батьки, ховаючи очі, повні сліз, попросили його поїхати у місто, де жила бабуся, яка занедужала, і зараз їй потрібна допомога. І йому, Олесику, треба пожити у бабусі місяць-другий. Він вже майже дорослий — десять років. «Це вже перший ювілей, такий, що продукти з магазину донесеш і до аптеки збігаєш», — сміється сестричка. І до школи доведеться трішки походити там, в далекому місті.
Тоді було смішно, а тепер дивиться у вікно Олесь і не хоче йти до школи. Він би бабусі і підлогу вимив, і вареники разом наліпили б, і з котом у дворі погуляв би. Лише не до школи. Ні, вчиться Олесь добре, особливо любить математику і фізкультуру, а дівчатка-однокласниці захоплено дивляться, як він малює пейзажі.
А от хлопці… Хлопці його не сприйняли. Одразу назвали тюхтієм. Щоб це він, тюхтій, на фізкультурі чотирнадцять раз віджався від полу, жодного разу не пропустив м'яча у свої ворота! А бігає — наче літає, в теніс непогано грає. А в туалеті, коли хлопці тицьнули сигарету, відмовився й одразу став «тюхтій». Але наступного разу було ще гірше. У Льохи був День народження, і після уроків він запропонував всім залишитись. Ввімкнули магнітофон, дістали печиво, цукерки і пару пляшок пива. Реготали, їли і пили, пили навіть дівчатка. «Олесик, ти що слабак?» Олесь зніяковів, почервонів, але сказав ті слова, які завжди чув у себе вдома: «Слабак не той, хто хоче бути здоровим, сильним, добрим, чесним, хто поважає себе, свою гідність, хто поважає настанови своїх батьків. А той, хто не може відмовитись (бо буде осміяний компанією) від наркотиків, алкоголю, сигарет. Той слабак, хто дивиться на своє тіло, яке висохло, як тростина, або набрякло, як подушка, зморщене, виснажене хворобами. А сказати ,,ні`` злу — не слабак».
Олесик поснідав з бабусею. Вона благословила внука, і він побіг до школи. У роздягальні школи, де вже скидали свої куртки і його однокласниці, він почув якесь шипіння і глухий плач. Це хлопці з шостого класу причепилися до милої руденької другокласниці. Вони шипіли, щипали, скубали за волосся, вимагали вміст гаманця і недешевий мобільник. Олесь звернувся до своїх однокласників, щоб разом захистили золотоволоску. Ті лише здивувалися, і ось наш «тюхтій», «слабак», «мамин синочок» наче з кошеняти перетворився на тигра. Він вміло «розправився» з трьома хлопчиками: йому допомогли таткові настанови, вправи, заняття.
Коли зайшов до свого класу, почув схвальні відгуки від усіх, особливо від дівчаток.
З того дня він у класі не тюхтій, він герой. Він розповів про традиції у своїй сім'ї: ніяких сигарет, спиртного він не бачив у себе вдома. Зате завжди чув: «Щоб бути сильним, спершу треба бути чесним. Щоб бути здоровим, треба спочатку бути добрим, а вже потім — спорт, здорова їжа, свіже повітря і робота змалечку, кожному по силі». Усі однокласники підтримали такий спосіб життя і залюбки відмовилися від поганих звичок. Вони стали найкращою футбольною командою школи. А туризм, походи з рюкзаком і ночівлею у палатках, приїзд у село до Олеся у гості і готування страви у казанках на відкритому вогнищі стало звичним відпочинком для хлопчиків, колишніх «не тюхтіїв».