Ми обираємо свій шлях в житті самі...
Дзинь-дзинь… Дзинь-дзинь…
Будильник в батьківській кімнаті? Чи дзвінок сусідського велосипеда, котрий розганяє зі свого шляху ще сонних голубів, везучи господаря на ранкову зміну на завод? А, може, дзвони тієї затишної церкви, у якій її похрестили, на службу до якої ходили всією родиною щонеділі?
Але сьогодні не неділя. Сусіда вже давно скоротили, а завод закрили. Та й будильник вилетів у вікно під час одного з «важких» ранків матері. І вже років зо п'ять прокидається Марія під жвавий передзвін десятка скляних пляшок від випитого матір'ю та її «друзями» «еліксиру бадьорості» (бадьорити він переставав після другої чарки).
Дивно, що прибирає не Марія. Це давно стало її обов'язком перед заняттями, а тепер і на початку робочого дня.
Застилаючи постіль, пригадала, як усе починалося. Усе частіше й частіше повертається вона в далеке дитинство, коли вона, мама й тато на вихідних ходили у кіно, гуляли у парку, їли морозиво, каталися на роликах. Або ж їздили до бабусі й дідуся на татову батьківщину, де мала Марійка босоніж бігала по росяній траві, пасла з дідусем корову й вибирала з бабусею огірки й полуниці. Вони, ще молода маленька родина, були такими щасливими. Та в один момент все обірвалося.
А, точніше, обірвав п'яний водій-мажор на крутій іномарці, котра врізалася на шаленій швидкості в їхній легковик.
Лікарняне ліжко було твердим, простирадла — колючими, очі медсестер — повними співчуття. Її не пускали ні до мами, ні до тата. На питання: «Чому?» — ховали погляди й бурмотіли: «Так треба».
Марійку виписали раніше, бо «народилася в сорочці», як говорили лікарі. Із нетерпінням чекала дівчинка з бабусею своїх батьків. Та з лікарні повернулась лише мама. Дівчинка кинулася обіймати її, пригорнулася до найріднішої й запитала: «А тато де?» — «А тата більше немає…» І сльози…
Ніякої іншої відповіді від мами вона не дочекалась. Бабуся забрала малу до вітальні, бо мамі потрібен відпочинок, і розповіла історію про янголів, які вкрай потребували татової допомоги на небесах. Відтоді Марійка не надто любить янголів, бо на кожен день народження вона просила повернути їй тата, проте вони її не почули, бажання не виконали, покинули її саму.
Спершу з нею була мама. Вона важко одужувала після черепно-мозкової травми, у неї часто боліла голова, тому Марійка, повертаючись зі школи, завжди навшпиньки ходила по квартирі й якомога тихіше дивилася мультфільми. На декілька хвилин заходила до маминої кімнати, де витав запах заспокійливих крапель, аби розповісти про свій день і запитати маму про її самопочуття.
Минав час, проте мамі не кращало. Та й запах крапель змінився на більш різкий, насичений, став зовсім не схожим на аромати валеріани й м'яти. На маминих щоках грав нездоровий рум'янець, хвилював і надмірний блиск в очах, і злегка тягуча й незрозуміла мова.
А далі гірше. Якісь чужі неприємні дядечки в квартирі, пляшки в холодильнику, мінімум їжі, невипраний одяг, неприбрані кімнати. Дитинство в один момент закінчилося. Крок за кроком вчилася ігнорувати п'яні балачки, прати свій одяг, прибирати (правда, тільки в себе, бо всю квартиру прибирати все одно даремно), готувати сніданки, обіди, вечері. Проблемою було, з чого готувати, бо й гроші стали рідкістю. Ті, що надсилала бабуся, пенсія, яку отримувала мама, витрачалися на поповнення запасів алкоголю й закуску, а дитині не перепадало нічого.
Тоді вперше й востаннє вона взяла чуже: вигребла з кишень маминого пальта й курток гостей здачу. Та кусень хліба, куплений за крадене, застрягав посеред горла.
«Працюватиму! — вирішила рішуче. — Бабусі не жалітимусь». Світ не без добрих людей: допомогли з роботою неповнолітній, бо як виживати. Соціальну службу викликали — не допомогло: сльози й обіцянки зробили своє. Та й Марійка сказала: «Маму не кину. Без мене пропаде». Бабусі теж відмовила в переїзді: «Я вже доросла!».
І справді: час спливав швидко. Хоч жила впроголодь, в напівпустій квартирі (меблі потихеньку перекочовували в комісійний магазин), та закінчила школу на «відмінно», вивчилася на швачку, знайшла роботу. Надзвичайно красиві, стильні, незвичайні речі виходять з її рук. Завжди чарівна й замріяна, усміхнена й привітна. А як інакше, роботу свою любить.
У житті пекло, а в душі — казка. І вірить вона у ту казку, як Ассоль у червоні вітрила омріяного корабля. І дочекається, бо сильна духом. За свій дорослий вік не пригубила алкоголь жодного разу, бридиться, бо забрав у неї і тата, і маму. Вже ледь-ледь впізнає у жінці в сусідній кімнаті свою життєрадісну красуню-маму, яка щосуботи пекла булочки, щонеділі співала пісні й щодня любила їх з татом. У хвилини тверезості мати обіцяє припинити, змінитися, плаче за минулим і пишається Марійчиними перемогами. Старанно тримається день, два, три… Але найчастіше — день. І знову в квартирі товариші по чарці, тютюновий дим і недопалки, а вранці — передзвін пляшок, які ледь поміщаються у відро для сміття. І цього вже ніяк не зміниш. Пропите життя нагадує про втрачене сімейне щастя, що дивиться на неї з весільного фото 20-літньої давності ще тоді залюбленими в світ очима.
Мама є мама, хоч і не ідеальна. Марійка любить її. На все життя запам'ятала біблійні слова: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» Любить, та вибору її не розуміє.
І щовечора й щоранку повторює, як молитву, слова: «Ніколи не питиму. Не піддамся на спокусу зеленого змія. Не зіпсую свого життя. Не вкраду алкоголем хвилини з коханим. Не позбавлю своїх дітей веселкового дитинства. Житиму щасливо. І буде так!»