Схаменіться, бо буде пізно!
Сьогодні знову Олена не пішла до школи, бо вже четвертий день хворіла. Нічого не хотілося робити, і вона, примостившись на підвіконні, спостерігала за вулицею. А за вікном ішов осінній дощ...
Осінь — її улюблена пора року. Вона дивилася, як світ за вікном на короткий час перетворюється у яскравий, а потім у сірий, тоді приходять думки про вічне. Вона дуже любила дощ і завжди чекала його, як старого доброго товариша. І ось він «під'їхав» до її дому на темних хмарах. Потім почав стукати по підвіконню, на якому вона сиділа. Його стук відгукувався в її молодому серці. Олена любила кожну інтонацію, кожну нотку цієї чудової симфонії звуків.
— Привіт, друже! — говорив він їй, — ось і я.
— Здрастуй, — посміхалась вона йому у відповідь. — Заходь, поговоримо, бо сьогодні і говорити було ні з ким.
Потім вона пересіла у затишне крісло біля телевізора.
Сиділа з задумливим обличчям та переглядала канал за каналом: на одному — новини, на іншому — шоу. Все набридло... та ось її увагу привернув один канал, на екрані якого вона побачила приємне молоде обличчя ведучої, яка вела бесіду про формування тверезого способу життя серед молоді. Гостею у студії була жінка, яка дуже цікаво відповідала на різні запитання, приводила багато прикладів з життя молоді. Оленку зацікавила ця передача, бо вона багато чого не знала, тому що жила у щасливій сім'ї, де виховувалась повага до здоров'я, природи та прекрасного.
Після передачі вона довго сиділа і гадала, що багато молоді живуть і не знають, що можна зіткнутися з такою страшною проблемою, як алкоголізм.
А алкоголь був поруч... І всі ходили байдужі, аж доки не сталося це лихо. Олена згадала історію сім'ї своїх сусідів.
Колись це була звичайна сім'я: мама, тато, Олег і молодший братик, який доношував його старі речі та вигулював собаку. І все було, як у всіх: прибирання по суботах, прання по неділях, свята, ялинка у великій кімнаті під Новий рік та подарунки під цією самою ялинкою, невеличкі, але завжди приємні — мама вибирала. Навіть посміхалась іноді...
А потім все несподівано обірвалося. Плакав на кладовищі, по-дитячому цураючись сліз, син, розмазуючи їх по блідих щоках. Вмерла мама...
Почалось «нове життя». Вони з братиком залишились з батьком, точніше з вітчимом. І різко нещасливе життя стало ще гірше: тепер у домі з'явився постійний та незваний гість — алкоголь. Він з'явився у вигляді битої та п'яної особи. А особа ця була — вітчим.
Спочатку вітчим пив один та винив хлопців за те, що у нього таке життя. А потім став привчати до цієї справи і старшого пасинка. Коли налив вперше та наказав випити, у того запаморочилась голова, потемніло в очах, підступила нудота. Він потім довго стояв над раковиною, випльовуючи з себе ту гидоту, щоб потім напитися з-під крану води та завалитися спати. Вранці було нестерпно погано: боліла голова та горло. В школу не пішов. Валявся на ліжку, декілька разів виходив на балкон, швидко палив дешеві цигарки, від яких було ще гірше. В цей самий день пообіцяв собі, що більше ніколи не буде пити. Розумів: почне пити — життя покотиться донизу, і невідомо, де та чим воно закінчиться. Йому було 14...
Слова не дотримався — спочатку заважав вітчим, заставляв пити з ним, а потім і сам звик. Втягнувся. З кожним днем ставало все цікавіше проводити вільний час з «батьком», його друзями та пляшкою горілки. Закушував картоплею з сіллю, інколи рибою із сусіднього магазину. Поступово відступав головний біль. Ні про що не треба було думати, нічого не треба було робити.
А поруч страждав маленький братик: до нього не було ніякого діла. Але пізніше стали і йому наливати.
До спокійного життя вітчим пройшов Афганістан і був психічно нездоровим чоловіком. Він часто бив дітей, не розбираючи, чим та куди лупить. Під руки попадали стільці, посуд, квіти у горщиках. Хлопчики часто ходили у синцях, але біль відчували рідко: валялися п'яні, а коли відкривали очі, бігли за новою пляшкою горілки.
Одного разу Олегу стало гірше, ще гірше, ніж у перший раз. На хвилинку закривши очі, він побачив темряву... та світло, десь далеко. Упав. П'яний батько побачив, що хлопчику зле, й здогадався викликати «швидку». Але він не бачив, як забирали знепритомлене тіло сина до реанімації, декілька разів робили промивання шлунку, доки не визначили, що життя дитини в небезпеці.
Потім дільничий інспектор зрозумів, що якщо життя дітей буде так продовжуватися і далі, то вони закінчать його десь у підвалі. І він разом з інтернатом та школою, в якій навчалися хлопчики, подав заяву до суду про припинення батьківських прав вітчима.
Так і сталося. Хлопчики потрапили до ПТУ та інтернату, де їх охарактеризували як добрих, ласкавих. Але і тут хлопці не утрималися і знову повернулися до батька, якого бачили п'яним з пляшкою горілки в руці.
Їх намагалися витягти звідти. Олега, більш «занехаяного», двічі лікували у наркодиспансері, знову і знову забирали у ПТУ. Не допомогло, не встигли...
Такий же, як і він, п'яне світло ліхтарів, темна вулиця. Йде. Блищить місяць. Зірки шепочуть на вухо. Може, його хтось і десь чекав!? Тільки це зараз не має значення...
Оленка сиділа замислена і не почула, коли прийшли батьки. Вона швидко підскочила з крісла, зі сльозами на очах підійшла до них і подумала: «Як гарно, що у мене такі хороші та добрі батьки. Я їм ніколи не завдам болю, а вони мені». Вона була щасливою...
Сумна історія. Дуже. Але це може бути реальністю. Ця реальність зла та жорстока, та, яку ми робимо самі, і вона нам не подобається. Чи ми до неї звикли? Хочеться вірити, що ні, просто лінуємося її змінити. Але це треба робити, щоб історія, яка відбулася з хлопчиками, не стала звичайним явищем. Не будьте байдужими!
Я звертаюсь до всіх батьків, не тільки з неблагонадійних сімей, щоб вони подивилися у заплакані очі своїх дітей і запитали самі у себе: «Чи варта чарка горілки усміхненого погляду дитини»? Схаменіться, бо буде пізно! Знайте, що тверезі батьки — здорові та щасливі діти.