Віра маленького серця
Навколо ліс. Село в низинці. Село з давньою історією. У формі тризуба. Люди працьовиті, патріоти у душі, з вірою у Бога в серці. Та не всі. І моя сім'я — як оті «не всі».
Суботній ранок… Всі спішать на городи, а мій батько — до тої, що ненавиджу всім серцем. Дитячим серцем, яке ще недавно не вміло ненавидіти. До оковитої, до підступної розлучниці, до серійної вбивці, до тої, що скоро забере у мене мого татка. Невесело мені, з мамою і братиком Сашком працюємо в городі, а потім — ще в саду і в хаті. Тяжко… Мама — красуня на все село, а так тяжко працює. А я бачив якось у сні: моя матуся, кохана дружина, отримала великий букет червоних роз від батька, молодого ще, веселого, здорового. Які там, в моєму сні, вони щасливі. Не хотілось прокидатись тоді.
А завтра — неділя. Всі ідуть в храм Божий, і ми з мамою ідем, але без тата. Я вірю і молюся щиро, щоб тато пішов з нами наступної неділі, взявши мене за руку і мого братика... Щоб сім'я була сім'єю, ми були як всі — разом. Боже! Молюся, поверни мені батька…
А далі — школа, уроки, вчителі та друзі. Весело мені й добре там. Я люблю вчитись, хочу стати лікарем-наркологом. Я знаю, що вивчуся і вилікую тата. Він любить нас, випиває, але дбає про нашу сім'ю. І знову я бачив сон: тато зі мною і братиком на рибалці, нам весело, ми щасливі, бо тато поруч, він тверезий, добрий.
Іду додому: роблю уроки, допомагаю мамі. Мама чомусь хвилюється, щось її тривожить. Що це з нею?
— Мамо, а де тато?
— Не знаю, любий. Щось тривожно мені, у грудях тисне.
— Давайте помолимось усі разом, щоб батька Бог захистив від нього самого.
— Мамо, не плач, помолімось, помолімось усі разом!
Ми молимось, хоч ніщо ще не віщувало біду, але мама завжди відчувала лихо наперед. Через три довгих години, пізно ввечері прийшов батько, білий, як стіна.
— Степане, що сталось?
— Галю, мене щойно ледь машина не збила. Я ішов, нетверезий, як завжди, і не дивився на дорогу, а просто йшов. А з іншої вулички, на якій кафе «Едельвейс», виїжджав автомобіль на швидкості. І я якраз мав би переходити це перехрестя доріг. Та раптом мене хтось зловив за плече, я обернувся і зупинився. Дивлюся, а це ангел. Він тримав мене міцно за плече і дивився гнівним і водночас люблячим поглядом. А потім сказав: «Не йди, ще не прийшов твій час. Ти ще не жив, ти ще батьком не був. А знаєш, твій син старший, Андрійко, засинає і прокидається з молитвою за тебе. Він просить тільки, щоб тато не пив горілку, щоб побачив його з братиком, маму, щоб зрозумів, як вони його всі люблять і хочуть бачити його здоровим і щасливим. Спинися і борись, борись за себе і своїх дітей, інакше Бог тебе сильно покарає». Я злякався і зрозумів, яким був боягузом і слабким чоловіком. Буду лікуватись, чого б мені це не коштувало. Пробачте, рідні мої, боляче було і тяжко вам. Простіть.
— Тату, тату, ми тебе любимо, ми тобі допоможемо.
Тяжкий був рік: батько лікувався, часом хотів здатись, але йому снився ангел і допомагав не впасти в безодню алкоголю знову.
Через рік ми вже усі разом ходили в храм і дякували Богу за тата, який став другом, чоловіком і татом вдруге і по-справжньому…
Може, в це важко повірити, але мій тато для мене герой, бо він поборов хворобу, яка руйнує життя не одної дитини в Україні. Хочу звернутись до всіх, хто прочитає мою історію: «Вірте у своїх батьків, підтримайте їх, моліться за них, якщо вони чинять неправильно, вживають спиртне. Хто, як не ви, їхні діти, зможете своєю любов'ю до них випросити у Бога для них заступництва. Віра і ваша молитва можуть врятувати і вашого тата!»