Божа квітка
Я, одягнувши кеди, швидко зачинила двері і побігла до лісу. Тільки там я розумію, хто я є насправді... Я одягла навушники, ввімкнула свою улюблену мелодію і почала шукати ту саму стежку в інший світ... в мій світ. Це місце було особливе, адже тільки там ти можеш поговорити наодинці з природою. Раніше я туди ходила з моїм найкращим другом... але...
Знайшовши ретельно заховану вузьку стежку, я витерла сльози і повільно пішла по ній. Це місце було чудове, не розумію, як його ще ніхто не знайшов... Хоча може і знайшли. Тоді чому вони не тут? Я була б тут цілими днями, але біль втрати не тримає мене тут довго...
Це було давно... Тоді мені було 14, і в мене був найкращий друг, його звали Габріель, в перекладі як «Божа квітка», він був ангелом. У своєму житті він жодного разу не зробив нічого поганого, він і справді був божою квіткою. Мене багато питали, чому я так погано ставлюся до цього світу? Хто б ставився після такого до нього добре?!
Дійшовши до місця, я сіла і милувалася природою. Це був шматочок раю... Гущавина лісу, величезні сосни закривали цей маленький шматочок лісу від решти світу. Промені сонця гріли мені ноги, а маленький струмок завжди міг втамувати спрагу, а якщо пройти метрів десять, то можна було вийти на схил, з якого було видно місто. Коли я дивлюся на нього з висоти, воно навіть здається милим і безневинним. Я підійшла до самого краю схилу, сіла, звісивши ноги. Тільки тут я нічого не боялася.
— Габріель... Ти тут? — я різко озирнулася від якогось шуму.
— Це ти?.. Габріель? — я була рада його появі.
— Габріель?.. Після цього я ще кілька хвилин прислухалася, щоб почути будь-який шелест.
— Мені тебе не вистачає!
Я вже не стримувалася і почала ридати, тільки тут я могла проявити свою слабкість... Могла проявити свою слабку натуру. Якщо б повернутися в той день, я б зробила все інакше...
Це сталося близько року тому, мені було тоді 14, а йому 15. Це був його день народження. Я не знала про його батьків, та якось і не цікавилася ними, адже ми могли знайти інші теми для спілкування: книги, музика, художники, поети. Я обожнювала, коли він читав вірші, особливо свої. Я не знала його справжнє ім'я, але воно мені подобалося. По ньому не видно було, що він був скривджений світом, так само як і я... Тільки тоді... Нам подобалось дивитися на світанок, і як я не намагалася прийти першою, але він завжди був там. В той день Габріель був не дуже говіркий, та якось і я не хотіла починати розмову. Було ще темно, я бачила лише силует, тому просто підійшла і сіла поруч. Минула година, він тихо вимовив:
— Сьогодні мій день народження...
Я не знала, як реагувати, адже він вимовив це із сумом.
— Вітаю! Але чому ти такий сумний?
Він був сам не свій, адже завжди був життєрадісний, а навіть коли щось відбувалося, то він відразу мені говорив про все:
— Мені здається, що я скоро помру...
Я не розуміла як це сприймати. Від нудьги? Так, перший час ми провели не дуже цікаво, але... він посміхнувся, думаю, це був жарт, саме в той день мені хотілося запитати про його родину, чому у свій день народження він сам? Він не виглядав як безхатченко, завжди був доглянутий і ситий... Тоді чому він тут?
— Не бери до уваги, як завжди, усяка маячня до голови приходить.
Це мене втішило, адже я вже почала хвилюватися. День минув швидко, мені зателефонувала мама і запитала, де я. Люблю свою маму, вона не як всі, вона розуміла, коли мені добре, коли погано... Можливо, я така, а не як інші підлітки, тільки через неї.
— Мамо, я скоро буду вдома, у лісі гуляю, не хвилюйся... я з Габріелем.
Мама з полегшенням зітхнула і поклала слухавку.
— Твоя мама? — з посмішкою запитав він.
— Так, питала, де я і коли буду вдома.
За його реакцією неможливо було сказати, що він без батьків. Вони, напевно, є, або, може, він просто радий таким стосункам між мною і моєю мамою... Це залишиться загадкою.
— Ну давай ще трохи, і підемо додому.
Якби я знала, що станеться, то відразу ж пішла б звідти, але я погодилася... Через кілька хвилин було чути гучний регіт, це була велика компанія, вони були не в тверезому стані.
— Давай вже підемо? — спитала я з хвилюванням.
— Не хвилюйся, — відповів Габріель і взяв мене за руку.
Ми спокійно сиділи на місці і не давали про себе знати.
— Гей, дивіться, що там за парочка! — промовив один із хлопців, і вся їхня компанія засміялася.
Габріель стиснув мою руку міцніше. Він був злий, його дійсно це зачепило...
— Може, відповісте щось? — один з хлопців підійшов і схопив мене. Від них тягнуло запахом мартіні з горілкою, він був настільки сильним і різким, що мені було важко дихати.
— Відпустіть дівчину, — спокійно промовив Габріель, але за його станом можна було зрозуміти, що він розлючений.
— Хто ти взагалі такий?
Він простягнув руку і ввічливо відповів:
— Приємно познайомитися, я Габріель.
З кожним разом я все більше і більше дивувалася його поведінці, навіть в такому стані і такій ситуації він не втрачав манери розмови.
— Га-ам-бриль-гель? — ледве вимовив його ім'я хлопець із компанії.
Хлопець почав ходити колами і розглядати його, Габріель не виділявся якоюсь фізичною підготовкою, він був звичайний хлопець, але з надзвичайним розумом. Він був ніби з іншого світу: стиль в одязі, манера поведінки — все було незрозуміло і чудово.
— Твоє ім'я таке ж тупе, як і твій зовнішній вигляд!
Всі почали голосно сміятися, Габріель посміхнувся і промовчав.
— Говори! — сказав той самий хлопець і штовхнув його.
Габріель впав, але відразу ж підвівся, обтрусився.
— Мік, не чіпай хлопця, ти йому явно не суперник, — сказала якась дівчина і посміялася.
Це його зачепило, він підійшов до неї і вдарив:
— Мовчи, а то так і до ранку не протягнеш.
Таке рішення всі його друзі підтримали, дівчина вдарилася головою об дерево і впала, Габріель тут же, не вагаючись, підбіг до неї і допоміг встати:
— Більше ніколи не підіймай руку на дівчину! — сказав Габріель.
Напевно, у нього було щось пов'язане з цим.
— Чуєш ти, не тобі вирішувати, як мені вести себе з моєю дівчиною!
По ньому було видно, що він не проти вступити в бійку, адже він був спортсменом, ну... Мені так здається. Мік навмисне підійшов і ще раз вдарив дівчину, щоб подивитися на реакцію Габріеля.
— Ну що, тобі подобається? Може, мені ще раз її вдарити?
— Ти п'яний! Іди відіспись, а дівчину не чіпай, — Габріель сховав дівчину за собою, щоб більше нічого не трапилось.
— Так ти тепер будеш мою дівчину захищати?! Розо, підійшла до мене! У її очах з'явився страх.
— Якщо ти зараз же цього не зробиш, то тобі буде гірше! — все гучніше кричав Мік. Але вона навпаки ще більше сховалася за Габріелем.
— Іди проспись, а з нею потім поговориш!
Мік схопив пляшку і розбив її об голову Габріеля, і той впав. Я підбігла до нього:
— З тобою все добре? Гей, Габріелю! Габріелю?
Він не відповідав...
— Викличте «Швидку», допоможіть йому!
Ніхто мене навіть не слухав, всі швидко пішли звідси.
— Габріель...
Я притулилася до його тіла і почала ридати. Після того, як я почула, що його рука гладила мою голову, я підняла очі:
— Габріелю, ти прокинувся, все добре?
Він тільки обійняв мене, я лягла поруч з ним.
— Знайди ту дівчину, нехай вона більше ніколи не зв'язується з цим хлопцем... Я цього нікому не говорив, але мій батько — алкоголік. Наша родина була дуже гарною, у нас була своя фірма, але якийсь час було все дуже погано, навіть жахливо: фірма збанкрутіла, батько почав сильно пити, нам би вистачило грошей, для того щоб він знайшов нову роботу і ми далі жили як сім'я, але він пив кожного дня.
Мама вкладала мене маленького спати і думала, що я сплю, але я чув, як батько її бив, бачив, як щоранку на її тілі з'являлися нові синці. Так тривало близько року. Коли було свято Нового року, ми з мамою накрили стіл і чекали появи батька. Ми хотіли, щоб з цього дня все стало як раніше, але він так і не повернувся додому. Мама робила вигляд, що все нормально, але це було не так.
Під ранок я почув, як він припхався додому, мама від обурення пішла розбиратися з ним. Я чув крики, і, коли вона побігла до мене, то наказала сховатися під ліжком. Її останні слова я ніколи не забуду: «Габріелю, не будь як твій батько, я люблю тебе!» Після того я бачив, як він п'яний зайшов до мене в кімнату і вдарив маму. Вона впала і більше не опритомніла, відтоді я не спілкуюся зі своїм батьком. Кожного Нового року він надсилає мені листівку зі словами: «Оресте, з Новим роком, пробач мені». Я змінив ім'я на «Габріель», так мене називала мати... Весь її спадок перейшов до мене, і більше я не вимагав допомоги батька. Я пообіцяв собі, що буду захищати всіх дівчат від таких, як мій батько. Сьогодні я побачив такого самого, як він...
Я не очікувала такої правди про його сім'ю... Я допомогла йому сісти і спертися на дерево, потім присіла поряд і міцно взяла його за руку. Щось намагалася говорити йому, але пізніше відчула, що його більше не втримати мені... Він помер...
— Габріелю, я люблю тебе, я буду сумувати!
Я впала на землю, з моїх очей впала крапля сльози і я побачила, що проросла квітка. Це була вона, та сама «божа квітка».