Дідова історія
Сонце лише годину як зійшло над горизонтом. Воно ще не встигло зігріти навколишній світ своїм теплом, тому легкий прохолодний вітер був доволі відчутним. Джонатан сидів біля вікна на стільці. Старий добре відчував, як маленький розбишака-вітерець заповнює собою спальню, та мимоволі щулився від цього. Сивий чоловік простягнув свою зморшкувату руку для того, щоб закрити вікно. У його віці застудитися дуже просто. Чоловік продовжував дивитися у вікно на світ, який тільки-но почав прокидатися. Але не тому, що він вбачав у цьому якусь таємничу красу природи чи щось інше. Не це — причина такого небажаного безсоння.
Джонатан просидів так ще хвилин зо двадцять, як раптом побачив на пустій вулиці чиюсь постать. Коли незнайомець підійшов ближче, старий зміг його роздивитися. Це був високий, стрункий хлопець з чорним волоссям трохи нижче плечей. Він йшов похитуючись і повернув з доріжки до домівки Джонатана. Старий слідкував за ним, поки той не зник з поля зору, а потім повернувся та подивився на годинник. «Майже сьома ранку. Сьогодні прийшов раніше. Мабуть, посварився зі своєю компанією» — так міркував дідусь. Старий почув, як гучно грюкнули вхідні двері. «Зараз почнеться» — подумав Джонатан. Та й не прогадав. Не пройшло й хвилини, як в будинку пронісся розгніваний голос жінки. Гадаю, кожен би реагував так само, якби не спав усю ніч та дуже втомився, чекаючи свого сина і хвилюючись за нього.
Джонатан поспішив підвестися та спуститися вниз до доньки та онука. Доки спускався, він чудово чув їхній діалог. Хоча, можливо, не тільки він, а й всі їхні сусіди.
— Тайлере! Знову?! Скільки можна?
— Стільки, скільки забажаю! Чого кричиш?
— Чого?! А хіба не зрозуміло? Ти де був усю ніч?
— Це тебе не стосується!
— Ще й як стосується! Я — твоя мати!
— Та начхати мені на це! Мені сімнадцять! Я можу сам приймати рішення!
— Які рішення, коли від тебе спиртним тхне?! Знов п'єш? Ти своє життя гробиш!
— Та пішла б ти!
Крики лунали з кухні, тому старий пішов саме туди. Тільки-но він підійшов до дверей, як звідти вибіг Тайлер. Хлопець навіть не поглянув у сторону діда, він просто помчав нагору, у свою кімнату. Джонатан тяжко зітхнув, дивлячись йому вслід, та подався далі, до кухні. Потрібно заспокоїти дочку.
У невеличкій світлій кімнаті посередині стояв круглий дерев'яний стіл. За ним сиділа жінка з коротким білявим волоссям та тихенько плакала. Джонатан відчув, як у нього неприємно закололо зліва у грудях. Менш за все на світі йому хотілося б бачити сльози своєї любої та єдиної донечки.
— Фібі, — старий тихо підійшов та поклав руку на плече жінки.
Та спершу злякалася, але побачивши, що цей жест належить батьку, трохи заспокоїлася.
— Тату, ти мене налякав.
— Пробач, — Джонатан сів поруч.
Між ними запанувала неприємна тиша. Джонатан знав, що буде далі. Він так досконало ознайомлений зі сценарієм, що вже трохи нудило від цього. Ось Фібі, яка мовчить та дивиться в нікуди червоними нерухомими очима. Ось одна сльозинка котиться по її щоці. Ось жінка більше не може стримуватися. Вона знову плаче, а батько обіймає свою донечку та заспокоює. Йому вже це набридло. Набридло, що дорога для нього людина відчуває цей біль, що син так поводиться з матір'ю, що Тайлер п'є. Джонатан не розумів, звідки взагалі з'явилася ця шкідлива звичка, та й сам онук нічого не казав. Раніше веселий та приязний, хлопець замкнувся у собі, припинив належно вчитися, займатися спортом. А причина була нікому невідома. Чи щось сталося, чи просто зв'язався не з тією компанією. До того ж ніхто не міг нормально поговорити з підлітком. Починалися крики, необґрунтована злість, істерика, іноді доходило до бійок.
Джонатан гладив дочку по голові, згадуючи свою молодість. Раніше він також пив, але на це була, як йому здавалося, серйозна причина. Тим паче, він давно кинув. Зміг пересилити себе після...
Раптом у голові старого майнула одна думка. Джонатан замислився. А якби це могло допомогти? Надії мало, але його друг теж зміг кинути після цього...
Старий випустив дочку з обіймів та сказав:
— Фібі, мила, не плач. Обіцяю, що розберуся з цим.
Жінка подивилася на батька здивованими очима.
— Тату, Тайлер нікого не слухає. Тобі не вдасться...
— Вдасться, — перебив Джонатан. — Або ж я хоча б спробую. А ти піди та поспи. У тебе сьогодні нічна зміна, якщо не помиляюся.
На обличчі Фібі промайнули сумніви. Жінці не дуже вірилося, що Тайлер стане хоча б когось слухати, навіть свого рідного діда. Надто вже він неконтрольований. Але суперечити батьку не наважилася. Вона, не говорячи ні слова, встала та пішла до ванної кімнати, щоб спершу умитися, а потім відпочити після довгої та безсонної ночі.
Джонатан почекав, поки лишиться на кухні сам на сам зі своїми думками. Він розумів, що настав час покласти цьому край. Треба поговорити з Тайлером. Розібратися, що до чого. Поставити всі крапки над «і». Просто треба! Але спершу нехай хлопець проспиться. Розмовляти з підлітком у такому стані про шкідливість алкоголю — те саме, що говорити з кам'яною стіною. Результат буде нульовий. Тому старий відклав цю бесіду на потім, а сам пішов трохи відпочити. Він також не спав майже всю ніч через хвилювання за онука.
Тайлер вийшов з ванної кімнати, тримаючись однією рукою за живіт, а іншою прикривав рота. Здавалося, що його шлунок був невинно чистим і що навряд чи доведеться ще раз бігти до «білого друга», але перестрахуватися треба було. Неприємний досвід хлопець вже мав.
...Підліток підійшов до свого ліжка та впав на нього, невдоволено простогнавши. Йому було начхати, котра зараз годинна, яке число або день, начхати на весь світ, взагалі на всіх. Голова страшенно нила, наче готова була вибухнути на мільйони маленьких частинок у будь-який момент. Біль був такий сильний, що легкий скрип дверей здався хлопцеві пекельними тортурами. Він вхопився за голову та щось нерозбірливо промукав. Тайлер навіть не відразу помітив, що в кімнаті хтось є, окрім нього.
— Що? Мучишся? Може, хоча б тепер зрозумієш, як шкідливо пити? — Джонатан став біля ліжка та з докором дивився на онука.
Тайлер неохоче розплющив очі. Він мовчки декілька секунд розглядав діда, а потім, відвернувшись, кинув байдуже:
— Залиш мене.
Сваритися з дідом йому не хотілося.
Джонатан очікував такої реакції. Старий знав усі принади похмілля, тому добре розумів хлопця. Але відкладати розмову вже ніхто не збирався. Необхідно довести цю справу до кінця, якщо надумав почати.
Джонатан сів на край ліжка. Він підбирав потрібні йому слова, щоб ненароком не зачепити онука та не почати новий скандал. Нарешті старий все обдумав, тож звернувся до підлітка.
— Тайлере, давай поговоримо.
У відповідь було мовчання. Джонатан вирішив, що так навіть краще, тому продовжив.
— Я не знаю, чому ти п'єш. Ти нікому не кажеш причини. Ти замкнувся у собі, грубиш усім. Так неправильно. Що б не сталося, ти повинен розповісти мені або своїй матері. Ми обіцяємо, що підтримаємо тебе. Ми ж твоя сім'я.
У відповідь — те саме мовчання. Підліток лежав, відвернувшись до стінки. Здавалося, що він навіть не слухав діда, але чомусь Джонатан був упевнений, що це не так. Старий знову замислився. Треба вже доходити до суті цього «діалогу».
— Тайлере, якщо тобі складно пояснити, що відбувається, то я розумію. Повір, я все розумію. У мене теж були проблеми, повно проблем. Але я тримався. Я мужньо терпів усі негаразди. Стиснувши зуби, я йшов далі та не зупинявся.
— Мабуть, у тебе в голові навіть думки не було, щоб взятися за чарку, — голос хлопця прозвучав різко, перебивши діда, та трохи роздратовано. — До того ж твоя професія цього не дозволяла.
На диво Джонатан зрадів тому, що Тайлер заговорив з ним, пропустивши сарказм мимо вух. Це означало, що хлопець його слухає. Тож надія на нормальну розмову все-таки маячить на горизонті.
— Знаєш, Тайлере, — трохи промовчавши, сказав старий, — ти не правий. Я також пив. І достобіса.
І знову тиша, яку підліток швидко перервав шарудінням. Він перевернувся на спину та сів, підтягнувши ноги до себе. Його погляд блукав по кімнаті, оглядав все довкола, але не зупинявся на старому. Тайлер відчував бажання задати всього одне маленьке питання, яке турбувало, на яке дуже хотілося тепер знати відповідь. Хлопцеві не дуже вірилося, що його дід, взірець порядку та правильності, міг мати таку паршиву звичку.
— Чому? — відповів Джонатан не відразу.
Вигляд старий мав такий, наче йому було важко, наче він збирався з силами, щоб сказати наступні слова.
— Бо я втратив першу дружину.
Тайлер здивувався. Він ніколи не чув про те, що дідусь двічі женився, і що перший шлюб закінчився так. Юнака почало мучити ще одне питання, яке він відразу задав дідові.
— І... як ти кинув?
Джонатан нічого не відповів. Він лише протягнув онукові невеличкий білий прямокутничок. Хлопець взяв його, помітивши, що в руках дід тримав ще якусь стареньку книжечку, але не дуже зосередив на цьому свою увагу. Його більше цікавив клаптик паперу. Оглянувши цю дрібничку, Тайлер виявив на іншій стороні чорно-білу фотографію. На ній була зображена дівчинка років п'ятнадцяти. Фото було стареньке, потріпане, мало що можна було роздивитися. Підліток бачив лише ношену, не дуже гарну сукню, довге кучеряве волосся, широку посмішку та великі очі. Він помітив, що дівча доволі привабливе. На декілька секунд, а може й хвилин, хлопець задивився на неї. Щось у дівчиську було таке, що Тайлер насилу змусив себе відвести очі. Підліток подивився на діда, повільно піднявши одну брову. По його обличчю можна було зрозуміти, яке питання хотів задати хлопець.
Джонатан тяжко зітхнув. Старий не горів сильним бажанням згадувати все те, але іншого виходу він не бачив, тому почав неквапливо говорити спокійним голосом.
— Тайлере, я хочу тобі дещо розповісти. Це один випадок з мого життя. Жахливий випадок. Я досі не хочу пригадувати всі не дуже приємні подробиці цієї події, але саме цей інцидент допоміг мені кинути пити та більше ніколи не торкатися пляшки. Може, й тобі допоможе. Тому слухай уважно.
— Слухаю.
— Ти знаєш, де я працював до виходу на пенсію. Так, у поліції. Я з дитинства мріяв допомагати людям, карати винних, домагатися справедливості, тому навіть не вагався у виборі професії. Служив я добре, чесно, ніколи не кривдив слабких, дотримувався усіх правил. Мені там подобалося. У час, коли сталася ця подія, я дослужив до оперуповноваженого. Робота дуже серйозна та важка, потребує постійної напруженості. І я добре з нею справлявся. Не посоромлюся сказати, що був найкращим у своїй справі. Я допоміг багатьом людям, врятував чимало життів. Але була й інша сторона медалі: я мав ворогів, тих, хто бажав мого ганебного падіння, моєї смерті. Мене часто залякували, погрожували, намагалися підкупити. Я не піддавався. Честь та гідність були понад усе для мене.
На той час у мене була дівчина. Точніше, уже дружина. Ми тільки-тільки тоді з нею побралися. Як я її кохав! Така мила, ніжна, сором'язлива. Чарівна жінка! Ми з нею зустрічалися лише рік, а я вже вирішив, що вона моя єдина, тому не гаяв часу даремно — побоявся її втратити. Пропозиція, вінчання, невеличке весілля. Але не буду розповідати тобі такі деталі, вони ні до чого.
— А далі що? — вже з цікавістю запитав онук.
— Почалося все те жахіття через декілька місяців після одруження. Моя мила носила під серцем дитину, ми обоє були щасливими, і здавалося, що далі у нас світле майбутнє. Як я помилявся! Працював я тоді над однією справою про вбивство. Подробиці тобі знати не обов'язково. Всім здавалося, що справу не вдасться розкрити, що краще навіть не починати. Але я був молодий, настирливий, самовпевнений. Я вирішив, що попри все розберуся, що там сталося насправді. Ох, не знав я, у що вв'язався...
Я крок за кроком почав детально все розслідувати. Впевнено та рішуче я підбирався до істини. Злочинцям не подобався такий розкла́д. Чим ближче я підходив до вбивць, тим сильніше відчував, що повинно щось статися, бо мені все частіше і частіше приходили листи з погрозами. Виявити адресатів не міг, але відчував, що майже вже піймав цих негідників. На дурні листи я не звертав уваги. За своє життя я зовсім не боявся, і так вже декілька разів ледве не загинув. У цьому полягала ще одна моя помилка: я забув про свою сім'ю. Я досі пам'ятаю останній лист з єдиним, коротким надписом у ньому: «Ти пожалкуєш про все».
— А після цього що було?
— Довгі, ретельні пошуки дали свої плоди. Вбивць ми знайшли в сусідньому селищі. Я так пишався собою, що ледь не проґавив дивну фразу одного з них. «Чого радієш? Ти ж сьогодні все втратиш!» Після ця погань розсміялася мені в обличчя. Я не розумів суті, поки не приїхав до нашого містечка. Уже там я виявив мертву дружину — її застрелили. Один з цих негідників навмисно дочекався, коли я зникну, щоб зробити своє чорне діло. Саме тоді, Тайлере, я і запив. Як я вже казав раніше, дружину я кохав до нестями сильно. Біль від втрати була жахлива. Мені наче встромили тисячі тоненьких голок у серце, з якими я тепер повинен жити, бо померти від них чомусь неможливо. До цього додавалося ще відчуття провини. Погрози весь час стосувалися саме її, а я не розумів. Як я міг не догледіти такого очевидного факту! Мабуть, надто сильно захопився розслідуванням. Але ж було запізно щось змінювати та про щось благати...
— Діду... — щось хотів промовити Тайлер.
— Повністю розповідати про свою печаль я не буду. Наголошу лише знов на тому, що запив, і дуже сильно. Мені завжди здавалося, що я сильна та незламна людина, але це хибна думка. Будь-хто має слабкі місця, у кожного є своя межа терпіння. Я перейшов цю межу. Я зламався, як би гидко це не звучало. Кращим варіантом для мене здавалося замкнутися у собі, взяти пляшку та відгородитися від усіх. Знайома ситуація, чи не так? Я гадав, що ніхто не зможе зрозуміти мене, хоча сам банально потребував підтримки. Але про яку підтримку може бути мова, коли я постійно або п'яний, або з похмілля? У першому випадку говорити зі мною було просто неможливо — злість, грубість, неадекватна поведінка. А в другому — небажання когось слухати, погане самопочуття. Якась безвихідь. І так продовжувалося кілька тижнів.
Звичайно, я з'являвся на роботі, намагався працювати, але тоді... Тоді раптово зник інтерес до всього, що я роблю. Я почав погано працювати. Мені стало байдуже на всіх людей, на їхні проблеми та нещастя, байдуже на всі правила, на порядок та справедливість. Це дійсно була справжня депресія, з якої, здавалося, мені не вибратися самому ніколи, а колеги чи друзі просто не в змозі допомогти, бо я поводився, м'яко кажучи, не найкращим чином. Я перебував на грані звільнення. Здавалося, що це все. Кінець життю, кар'єрі. Всьому. Але хтось вгорі, дивлячись на мене, вирішив, що пора припинити всі мої страждання. Вони послали мені її — Аву Джонс...
Це сталося восени. Я до сих пір дуже добре пам'ятаю усі деталі, наче сталося все те лише декілька днів тому...
Був жовтень. Сонце сховалося за великими сірими хмарами, мав полити сильний дощ. Було трішки прохолодно. Я їхав на нове діло: зникнення дитини. Дівчинка-підліток раптово припинила ходити до школи та спілкуватися з друзями. Всі її шукали дня три, але та наче скрізь землю провалилася. Тепер звернулися до поліції. Це все, що я знав на той момент.
Якщо чесно, мені було начхати. Зникла, ну то й що? Можливо, вирішила прогулятися десь, подалі від свого сірого життя, яке могло їй набриднути. Захотілося свободи. Або втекла з коханим, який міг бути старшим за неї. Або ж завагітніла та, боячись сорому, поїхала до іншого міста, щоб зробити аборт чи щоб почати жити заново під новим ім'ям.
Тобто я зранку не встиг випити і був трохи роздратований. До того ж додавалося те, що мене обіцяли звільнити, якщо не розкрию справу. День обіцяв бути «веселим». Так мені здавалося.
Я приїхав до її домівки у ще гіршому настрої. Робити нічого не хотілося, мріяв я лише про дім та новеньку пляшечку віскі. Але коли я побачив, як мої колеги ведуть з тієї будівлі якогось чоловіка, з'явився маленький інтерес. Я почав розпитувати, що й до чого. Небритий чоловік у брудному одязі виявився батьком дівчинки. Його забирали на допит, але для цього треба було почекати, поки з нього вивітриться весь алкоголь. Те, що він теж п'яниця, я відчув одразу. Окрім гидкого запаху поту та немитості від нього несло перегаром. Ще я дізнався, що у нього півроку тому теж померла жінка. Тоді я навіть йому трохи поспівчував.
Мої колеги поїхали, побажавши мені удачі, а я, залишившись на самоті, знову відчув, як на мене осідає депресія та бажання випити. Працювати й досі не хотілося. Насилу я змусив себе піти до дому Джонсів, а не до якого-небудь пабу.
У будівлі панував бардак. Не сильний, було видно, що там злегка прибирали, але лише злегка. Порожні пляшки (цілі чи розбиті), сигарети, десь на стіні або ж на килимі були смердючі плями незрозуміло від чого. Краса! У мене вдома так само, тому відчував я себе, наче у рідному середовищі.
Я там все оглядав, не дуже акцентуючи свою увагу. Я навіть не знав, що шукав. Просто бездумно блукав між кімнатами.
На другому поверсі увагу до себе привернули повністю чорні двері. Як я тоді зрозумів, пофарбовані вони фарбою, але навіщо — не міг докумекати. Яке ж було моє здивування, коли за ними я побачив світлу кімнату. Ліжко, стіл, полиці для книжок, вікно, підлога. Все виблискувало від чистоти. Тут би й дурень здогадався, що знаходиться у кімнати зниклої дівчинки.
Я почав все оглядати. Нічого цікавого чи корисного я не знайшов, окрім її щоденника та альбому з фотографіями. Я вирішив порозглядати фото, щоб хоча б знати, як виглядає дитина. На всіх знімках дівчинка посміхалася, і, не знаю, чому, але я вирішив взяти один собі. Щось у дівчиську було таке, що я не міг відвести очей. Вона нагадувала мені сонечко. Маленьке, яскраве, завжди усміхнене. На декілька секунд я відчув у собі бажання знайти її. Лише кілька коротких секунд...
Закінчився той день тим, що як тільки я прийшов додому, то відразу запив, наплювавши на весь світ та розслідування.
Наступний день почався не найкращим чином. Похмілля і всі його радощі не змусили себе довго чекати. Плюс ще депресія. Тобто працювати не хотілося й досі.
Поки я готував, точніше намагався щось приготувати, мені на очі потрапив щоденник зниклої дівчинки. Заради цікавості, я подумав, чому б і не поглянути. І знову нічого корисного. Ава була звичайним підлітком зі своїми звичайними проблемами, буденними турботами. Вона нічим не вирізнялася, окрім, як я зрозумів по записах, надто веселого характеру. Маленька Джонс дивилася на речі оптимістично, трішечки по-дитячому. Наївна дитина, ще не знала життя.
Я не вчитувався дуже добре, бо все те не важливо для діла. І, чесно кажучи, мені було нудно, навіть трохи огидно читати про те, яка вона щаслива. Я листав сторінки, бажаючи вже закрити цей непотріб та відкинути подалі, поки не помітив один короткий запис: «Сьогодні померла мама»... Не знаю, чому, але раптово я відчув весь сум дівчинки, увесь її біль... Мабуть, прочитав би більше, якби у мій дім не почав вриватися друг, переймаючись, щоб мене не звільнили.
Далі буду намагатися розповідати не надто детально, бо все те не дуже важливе. Скажу коротко, як зможу.
Цілий день тоді я розмовляв з людьми, що видалося мені нестерпним. Спершу школа, де навчалася раніше Ава. Вчителі. Хтось хвалив її, казав, що талановита та розумна. Хтось жалівся, ніби вона лінива та страшенна бешкетниця. Думки розходилися. Друзі. Їх у неї було багато. Ава їм подобалася. Казали, що весела, любить жартувати. Те саме повторювали мені сусіди Джонсів. Всі розповідали, яка вона щаслива, життєрадісна, ніколи не плаче. Точніше, так було. Усі, наче під копірку, казали, що після смерті її матері щось змінилося. Дівчина замкнулася в собі, почала уникати друзів, часто була сама. Найближчі її знайомі говорили про синці, які з'являлися нізвідкіля. Ава була підлітком енергійним, але бійки — це не її стихія. Хоча я не звернув тоді на їхні слова ніякої уваги.
Повернувшись додому, я ні про що не думав, не намагався щось скласти докупи, щоб знайти дівчинку. Ні, я нічого такого не робив. Я знову хотів взятися за чарку, але, на щастя, у мене тоді закінчилися припаси алкоголю. Іти кудись мені було ліньки, і я гадав, як мені скоротити час. На очі попався щоденник Ави. Я радий, що тоді зміг його прочитати до кінця.
В основному там йшлося про її переживання через втрату мами. Знову рядки минали десь повз мене, я не вдумувався, поки не натрапив на одну «цікавинку». Ава писала, що батько випив та почав кричати на неї, звинувачувати у смерті матері. А потім кинув у дівчинку пляшку. Та ледь ухилилася. Не знаю, чому, але це так мене образило. Я давно вже наплював на інших людей та їхні проблеми, проте тут в мені наче щось перемкнуло. Читаючи, я почав згадувати, чому став полісменом. Разом з тим я жахався від написаного.
Все почалося зі звичайних образ та легких побоїв. Дівчинка боялася комусь розповісти. Ава любила батька, вважала, що це минеться і все буде, як і раніше. Вона помилялася. Ситуація тільки погіршувалася. Батько все частіше її принижував, змушував працювати, як рабиню, бігати до магазину за новою порцією спиртного. За найменшу провину — бив, тягав за волосся, один раз навіть в унітаз головою умокнув.
Чим більше я читав, тим сильніше відчував, як лють наповнює мене. Я не розумів, як так можна поводитися зі своєю дочкою. Це все, що в нього залишилося, а він так легко, день за днем, повільно вбивав її. Думки про те, що дівчина втекла, здавалися вже більш правдивими. І, якщо чесно, я дуже хотів, щоб це було насправді так. Я лише благав, щоб з нею все було добре.
Наступного дня я привів містера Джонса на допит. Той знову був п'яний, наче свиня. Я відчув огиду. І більше не до нього, а до себе. Я ж був таким самим. Хоча б побачив, як зі сторони виглядав.
Коли той протверезів, почався допит. Ця погань нічого не сказала. Він усе заперечував, мовляв, що любив дочку понад усе, а ми все набрехали. Я зрозумів, що краще поки залишити його та піти на пошуки.
Ми шукали всюди. В інших містах, селищах, містечках. Всіх родичів переполошили. А знайшли її у лісі. Я на своєму віці багато смертей бачив, але ця... Не буду детально описувати, яке жахіття я там побачив. Лише потім я дізнався від наших лікарів, що окрім синців, у неї були: проломлений череп, внутрішня кровотеча, декілька кісток зламано. Це був жах. Більше не можу говорити. Важко згадувати...
Після цього я більше не пив. Просто не міг. У мене тоді ще довго стояв перед очима образ тендітного понівеченого тіла. Великі карі очі, наповнені жахом, яскраве, колись руде волосся — все у бруді, шкіра бліда, у фіолетових плямах. Моторошно згадувати. І таке вчинив з нею (як виявило слідство) рідний батько, який був напідпитку.
Знаєш, Тайлере, я досі не можу пити. Навіть крапельку. Я її бачу. Аву Джонс. Кожного разу, як торкаюсь склянки, то переді мною вона. Красива, ніжна, бліда. І дивиться таким холодним поглядом, що душа у п'яти тікає.
Я тобі навіщо про це розповів? Можливо, ти винесеш з цієї історії якийсь урок для себе, бо ти ж чув, до чого привело п'янство. А можливо, перестанеш шкодити своєму здоров'ю з інших причин. У мене друг пізніше теж взявся за чарку, але після того, як я розповів йому в деталях цю подію, він більше не пив. Каже, що тепер теж бачить її. Боїться навіть близько до алкоголю підходити. Ну, це все.
Джонатан затих. Він подивився на онука, який тихенько сидів на ліжку та обмірковував почуте. Потім дід піднявся та, залишивши стареньку книжечку на ковдрі, неквапливо вийшов з кімнати.
Тайлер сидів непорушно. Хлопець обдумував слова дідуся. Йому не дуже вірилося у цю розповідь. Джонатан міг набрехати, щоб просто якось переконати підлітка відмовитися від шкідливої звички.
Юнак ще раз поглянув на фото дівчинки. Так, вона приваблива, але це могла бути фотографія з Інтернету. Дійсно, чом би ні?
Тайлер фиркнув та відкинув знімок. Він взяв до рук книжечку, яка встигла його зацікавити, та розгорнув її. Це виявився щоденник. Підліток здогадувався, що так і буде. Він просто листав сторінки, не читаючи, та трохи посміювався. Це все несправжнє, це брехня, обман...
Раптом Тайлер завмер. Хлопець перегорнув останню сторінку. Тексту було майже не видно, бо його залило. Кров'ю. Вже засохлою. Тайлер різко закрив щоденник та закинув його у дальній куточок кімнати. Хлопець почав знову твердити сам собі, що це брехня. То, мабуть, навіть не кров, а щось інше. Фарба, наприклад. Взагалі все що завгодно, але не кров!
Хаотичні думки юнака перервав телефонний дзвінок. Тайлер відразу вхопив телефон та відповів. Це дзвонили друзі, запрошували знову піти до клубу, потусити, позагравати з дівчатами, «трохи» випити. Хлопець хотів погодитися. Йому набридло сидіти вдома. Особливо хотілося відволіктися від дурнуватої дідової історії.
Тайлер вже готовий був відповісти, як підняв очі. Всі несказані слова застрягли у горлі та навряд чи тепер знайдуть вихід. На підвіконні юнак побачив дівчину. Ні, навіть дівчинку. По її блідим плечам струїлося кучеряве руде волосся, а карі очі холодно, наче наскрізь, дивилися на нього. Хлопець моргнув — дівча зникло.
Друзі вже разів зі сто запитали, чого той мовчить. А Тайлер не знав, що робити. Єдине, що він міг — це тихо, не своїм голом сказати:
— Я, мабуть, сьогодні не піду...