Перемога над залежністю
Страх і знову страх. Чому ж саме він? Чому не Байдужість, Заздрість, не Злість, а саме Страх? Чому він приходить до мене кожного дня? Є таке відчуття, що він не просто часто приходить, а нібито мене навіть і не залишає...
Страх — передчуття лиха, загрози. Скільки родин та сімей він знищив. А скільки невинних душ, в тому числі й дитячих, чистих, чесних. У рекордні списки цього лиходія нещодавно увійшла нова сім'я. За хлопчиком, майбутнім батьком, Страх ходить майже усе життя.
* * *
— Алло, мамо, так. Я вже повертаюся додому, — з радістю відповів маленький школяр, який щойно попрощався із однокласниками і прямував на подвір'я.
— Сашо, тільки, будь ласка, не плентайся десь, а йди додому скоріше, бо мені треба йти, а ключі я сусідці не залишу. Буду тебе чекати, поквапся, добре? — схвильовано попрохала мама.
— Гаразд, я піду через ліс, не буду обходити. Мамо, тільки я ж ліхтарика не взяв, а зараз темніє швидко, та й дощ збирається... — натякнув син, сподіваючись, що мати дозволить йому прийти трохи пізніше, щоб не йти додому через ліс.
— Ти що злякався? Не треба мені тут розказувати, зовсім ще не темніє. Швидко додому!
Сашко аж побілів, коли зрозумів, що доведеться йти через той чорний ліс, який викликає в нього багато страшних асоціацій. Оглядаючись і зворушуючись від кожного шелесту, він все ж таки обминув небезпеку. Вийшовши з лісу, він перейшов через великий дерев'яний міст і опинився на давно знайомій вулиці Кутовій. Із полегшенням хлопець впевнено прямував до будинку, де навпроти був великий, новий дитячий майданчик із гірками, каруселями, гойдалками та пісочницею. Але ж мама сказала прийти негайно та взагалі забороняла самому там гуляти, але Сашко здогадувався, що це не єдина причина. А йому так хотілося познайомитись із кимось, погратися.
Останній раз він гуляв із родиною, коли йому було шість років. Тоді було якесь свято, й батьки вирішили зробити хлопчині подарунок, тоді ще цього майданчика не було, але й без нього було теж не погано. Цей день Сашко запам'ятав надовго: вони їли морозиво, ходили в парк, каталися на атракціонах. Тоді Страх ще не відвідував хлопчика так часто. Після того багато чого змінилося, на жаль, в гіршу сторону.
Отямившись від спогадів, Олександр швидко побіг по сходах на четвертий поверх. І тут Сашко побілів, йому стало надзвичайно боязно, страх йти через ліс — ніщо, порівнюючи із цим.
Двері в квартиру були відчинені, але ж мама завжди їх замикала, бо боялася, що прийде батько, знову п'яний, і знову вимагатиме гроші на пляшку горілки. Хлопчик зайшов у коридор, почув якесь гучне бурмотіння, зняв портфель і потихеньку почав проходити повз кімнати. Саша сподівався, що це злодії, бандити, ну хоча б їх він боявся менше, ніж батька. Малий не розумів, куди ділася мама, і чого вона його не дочекалася. Невже він йшов так довго? У коридорі не було ані її сумки, ані пальта, ані чобіт. Означає, що вона не вдома.
Раптом якась велика, сильна, чоловіча рука різко вчепилася хлопчикові в плече, він обернувся і побачив його — батька. Чоловік був вдягнений в якесь лахміття, однією рукою тримав сина, а другою пляшку, допиваючи залишки горілки. Він колихався туди-сюди й від нього різко пахло перегаром і цими смердючими сигаретами.
— Де мати? Швидко веди її сюди! Негайно! Де у вас гроші або заначка? Де?! Ти що глухий? Чи німий, а? — кричав, мов навіжений, батько.
Сашко стояв не рухаючись і боявся сказати слово. Раптом чоловік замахнувся на хлопчика, але він швидко викрутився і шмигнув у двері своєї кімнати. Батько закричав і побіг за ним. Сашко встигнув замкнути двері, але розумів, що через пару секунд двері «залишать оправу», а натомість у неї забіжить розгніваний п'яний батько, замахнеться на сина і щодуху вдарить його. Двері постійно хиталися від сильних ударів, тим часом Сашко молив Бога про допомогу.
Дочитавши молитву, хлопчик почув, що двері припинили хитатися, нібито тато від них відійшов. Сашко із страхом повільно підійшов до дверей і крізь щілину побачив, що батько знайшов невеликий бар у шафі, де мама зберігала шампанське і вино на свята. Олександр не наважився вийти, тому сів на підвіконня і подивився у вікно, за яким лив дощ, а крізь хмари проривалися бліді промінчики сонця. У Сашка в голові крутилися думки: «Чому вона мене не попередила, що прийшов батько? Чому не зателефонувала? Невже квапила мене, щоб я відволік його, а сама втекла? Використовувала мене, щоб він на мені відігрався? Як вона могла?»
Це була не просто дитяча образа. Хлопець почув, як щось гримнуло за дверима, знову підбіг до дверей, подивився в щілину і побачив, як батько лежить непритомний на підлозі, а на столі купа порожніх пляшок. Сашко не здивувався, таке він бачив не вперше. А Страх сидів поруч.
* * *
— Олександре Степановичу, обід вже подавати? В мене вже все готово, — запитала помічниця по будинку Ольга Павлівна, протираючи скляний сервіз.
— Гадаю, що вже пора. А що в нас на обід? — відповів хазяїн будинку, придивляючись на новий швейцарський годинник.
— Я приготувала все, що попрохала ваша дружина Яна Олегівна. Тож сьогодні: сирний суп, картопля по-французьки, смажений лосось та овочевий салат — вона так старалася вам догодити. Гадаю, буде дуже смачно!
— Без сумнівів. До речі, я не дуже вибагливий у їжі.
— Олександре Степановичу, а з напоїв що подавати? У меню про це ні слова.
— А знаєте, загляньте в комору і принесіть пляшку доброго старого вина.
— Цілу пляшку? Серед тижня, а робота?! На вас це не схоже, — захвилювалася домогосподарка за хазяїна.
— Ольго, сказав: принесіть! Нічого страшного не буде. У мене були тяжкі дні на роботі, у мене стрес і я хочу відпочити!
— Добре, добре, Олександре Степановичу. Зараз сходжу за Яною Олегівною, Поліною та в комору загляну. Біжу, біжу.
Тим часом Олександр витягнув з шухляди дорогу, американську сигарету, запалив її та сів у крісло. Його погляд зупинився на прозорій шафі, на другій полиці якої стояв невеликий графин із коньяком. Чоловік подумав про те, що ця чудова сигарета не погано б доповнювала чарку із цим «напоєм». Він повільно підійшов до шафи та через пару секунд вже із задоволенням сидів у кріслі, випиваючи алкогольний «напій».
Раптом до кімнати прибігла, втомлена як після марафону, Ольга Павлівна із винною пляшкою, яку вона тримала в стареньких, клопітких руках.
— Так що, назад відносити? — здивовано запитала помічниця.
— Ну навіщо відносити? Ви Яну та Полю позвали?
— Так, вони зараз прийдуть, — кивнула жінка.
— От і добре. Ставте вино, накривайте на стіл, скільки ж мені ще чекати?
— Гаразд, вже несу, — із непорозумінням Ольга вийшла з кімнати.
Незабаром сім'я сиділа за столом і обідала. Олександр не припиняв палити сигарету, весь цей дим розійшовся по всій кімнаті, немов туман. Олександр розмовляв із дружиною, а навпроти сиділа маленька, семирічна Поля. Вона аж задихалася від цього жахливого диму, але намагалася не привертати уваги, щоб не розлютити батька, бо знала, що під будь-яким приводом він не припинить палити. Цю дивну поведінку помітила Оля, яка стояла поруч і чекала, поки комусь із сім'ї щось знадобиться. Дівчинка не могла більше терпіти й почала сухо кашляти.
— Поліно, щось сталося? — запитала нахмурена мама.
— Ні, ні, все гаразд. Кахи-кахи-кахи.
— Та що ж таке, доню? — із невдоволенням запитам Олександр. — Якщо ти погано себе почуваєш, то можеш повертатися до кімнати.
Поля не хотіла дратувати батька, тому попленталася нагору по сходах, приходячи до тями від диму, через який в неї запаморочилась голова. Вона лягла на ліжко, скручена від голоду, бо так і не поїла. Страх сидів поруч.
Батьки відпочивали до самого вечора, закінчуючи другу пляшку вина. Втомлена Ольга Павлівна зрозуміла, що господарі вже не помічають її присутності, тому вона також пішла відпочивати до своєї кімнати.
Не дивно, що наступного дня батьки проспали й запізнилися на роботу. В обід Ольга знову прийшла гукати Поліну до столу. Донька прийшла і цього разу знову на столі стояв коньяк та вино. І знову цей дратуючий дим, від якого Поля починала хрипіти, кашляти та задихатися. Батько знову розлютився, тому показав донці на двері, аби вона поміркувала над своєю поведінкою. Мабуть, гадав, що дівчинка просто розважається.
— Дивно, чому вона так себе поводить? Я ж за нею піклуюся. До того ж в дитинстві в мене не було такого батька, як я для неї зараз, вона повинна бути мені вдячна за це, — роздумував Олександр.
Сім'я обідала так майже місяць, Поліна почала замикатися в кімнаті, накриватися подушкою, щоб не чути запрошення на обід, прикидатися сплячою, або ж казала, що дуже втомилася, тому їсти не буде. Тепер вона сиділа сама в своїй кімнаті разом із Страхом, боячись, що зайде батько і буде її сварити.
Одного разу маленька навіть попрохала поїсти окремо в іншій кімнаті або після батьків, разом із Ольгою Павлівною. Після цих слів Олександр так розізлився, що на канікулах влаштував їй домашній арешт. Для нього сімейний обід — дорожче всього. Можливо, в дитинстві йому не вистачало таких сімейних посиденьок.
Сьогодні тато показав колегам свій новий проект і незабаром він набуде нових обертів та стане мегапопулярним, тож для батька сьогодні свято. Поля не знала, що їй робити, бо вона ж не зможе знову дихати димом весь обід і вечір. Донька спустилася на перший поверх, але, на диво, в коридорі не було ніякого смердючого запаху сигарет. Вона сіла за стіл, який був накритий безліччю страв, закусок, салатів, «напоїв», серед них: і вино, і шампанське, і лимонад, і горілка, і коньяк, і всього по декілька пляшок. Коли Поліна все це побачила, їй здалося, що сьогодні до них прийде сила-силенна гостей, друзів, сусідів, ніби було накрито на сотню чоловік.
До кінця вечора мама й тато вже були дуже п'яні. Щоб дитина не дивилася на все це, Ольга відвела її до кімнати й поклала спати. Всі наступні дні батьки чомусь продовжували пити. Одного дня Олександр навіть на роботу не пішов, бо був «зайнятий» — дуже важливі справи в коморі. Він туди намагався перенести крісло, але Ольга Павлівна його вмовила зупинитись і цього не робити.
Кожен день закінчувався п'янкою і димом по всьому будинку. А коли в коморі закінчилися усі пляшки, батьки почали знімати гроші з банківських карток до останньої копійки, тому вже назбирали величезну кількість боргів. Олександру погрожували звільнити з роботи, колеги не впізнавали в ньому ту інтелігентну, культурну, ділову людину, з якою вони так успішно працювали. Сім'я наближалася до бідності.
Одного ранку батько прокинувся рано-рано, ніби зовсім і не лягав. Сів у крісло й почав курити, за декілька хвилин весь будинок був охоплений димом. Поліна прокинулася через брудне, знайоме повітря, яке вона відчувала щодня, тепер вона кашляла не тільки від диму, а й на чистому повітрі.
Ранок для дівчинки починався класично: ще сонна Поля йшла на кухню, щоб випити склянку молока. Там вже працювала її улюблена Оля Павлівна. Спросоння Поля вдихнула повітря на повні легені, але раптом почала задихатися. Впала на підлогу, скрутилася від кашлю. Злякана Ольга почала гукати батька, але він продовжував хлистати горілку. Тремтячими руками домогосподарка зателефонувала сусіду, й вони разом відвезли Поліну до найближчої лікарні. Лікарі сказали, що у Поліни рак легенів. Заплакана помічниця приїхала додому, залишивши дитину в лікарні. Від злості на її батьків Ольга приготувала відвар і враз отверезила їх обох. Дізнавшись про хворобу доньки, батько вирішив запити горе, а матір пішла курити на ґанок. Оля Павлівна розуміла, що ця сім'я вже не може платити їй за роботу, вона вже збиралася сама звільнитися, але залишити таку добру, чуйну, турботливу дівчинку разом із цими двома вона не наважилася — гріх.
Минуло декілька місяців. Оля оплачувала усі витрати лікарні, аби дати Поліні пожити якомога довше, але всі її заощадження скоро закінчаться.
— Олександре, Яні зовсім погано, певне, ваша дружина скоро нас покине. Їй залишилося зовсім мало, — попереджувала Ольга господаря вже цілий тиждень.
— Залиш мене! Йди геть! — загарчав чоловік.
Незабаром померла Яна Олегівна, теж хворіючи раком легенів. Курила разом із чоловіком, а все сказилося на ній самій. Похорони були дуже бідні, на них прийшла тільки Ольга, інших родичів в цієї сім'ї немає. Поля ще нічого про це не знає. Ольга навідувала дівчинку в лікарні кожен день, а інколи залишалася на ніч.
— Як там тато? Як мама? Чому вони не приходять?
— Дорогенька, не хвилюйся, вони... Вони прийдуть пізніше.
— Ти це казала місяць тому. Чому я не можу повернутися додому?
— Розумієш... — розгубилася Оля.
— Я помираю, так?
— Що?! Чому ти так вирішила?
— Не бреши мені. До мене заходили хлопчики з сусідньої палати і сказали, що на цьому поверсі всі хворіють онкологією.
Жінка побіліла від таких слів, що-що, а таких слів вона точно не очікувала.
— То виходить, що я незабаром помру? — запитувала Поля. По обличчю Олі покотилася гірка сльоза, вона дуже любила цю маленьку дівчинку, наче рідну, але не розуміла, що треба зробити, аби врятувати її. Гроші вже давно закінчилися. Поля дивилася їй прямо в очі. Не дочекавшись відповіді, Поліна повернулася до вікна і теж заплакала.
Настала глибока, сумна ніч. На небі ні зірочки, один туман. Ольга заснула в обіймах дівчинки на лікарняному ліжку, а за декілька кілометрів у рідному будинку на другому поверсі спав самотній чоловік. Цього разу він був абсолютно тверезий.
Чоловікові наснився дуже дивний сон, незвичайний тим, що Саша ніби спав, але уві сні була одна тільки темрява. І не зрозуміло чи це кошмар, чи ні. Раптом він опинився на якомусь чорному пшеничному полі, небо було темне, але не нічне. Дув сильний вітер — буря, тому важко було втриматися на ногах. В лице потрапляв пил, було дуже холодно, темно, ніби сам Страх все це зробив. Він намагався втекти, але поле було безкінечне. Олександр оглядався навкруги і вдалині побачив його — Страх, великий, могутній стояв серед поля, спостерігаючи за своєю жертвою. Раптом у небі з'явився якийсь маленький, білий промінь. Він почав збільшуватися й охопив усе небо. Саша почув за спиною якийсь жахливий крик, стогін, наче в когось розколюється кам'яне серце. Він обернувся і побачив Страх, якого розривало він сонячного світла, яке було прямо всередині його тіла. І враз його зовсім не стало, ніби розчинився у повітрі. Із неба спускалася гарна, світла, одягнена в біле плаття жінка. Вона посміхалася і простягала руки. Це Яна — його дружина. Він взяв її за руки й ніжно обійняв. Яна лагідно поцілувала чоловіка. Вона ніжно провела рукою, й раптом сіре поле розфарбувалося у різноманітні кольори, небо стало блакитним, було відчуття, ніби саме повітря стало кольоровим. Дружина, обіймаючи, прошепотіла: «Будь сильним, змінися, захисти нашу доньку заради мене. Люби, просто люби все, що навколо тебе». На його очах з'явилися сльози. І в мить Яна зникла, і зникло поле, і зникло небо.
Олександр прокинувся. Він нічого не розумів, адже був впевнений, що це не сон. Він пам'ятав кожну мить, кожну дрібничку цієї ночі. Саша підвівся з ліжка, умився, поснідав, його погляд декілька разів зупинявся на пляшці із горілкою, але він не давав цьому ніякого значення, вона ніяк не змогла його підкупити. Олександр не знав, в якій лікарні його донька, тому вирішив об'їхати всі найближчі до їхнього будинку. Чоловік поїхав до офісу, де працював, попросив декілька днів попрацювати вдома, на комп'ютері. Тепер колеги не тільки впізнавали в ньому того самого Олександра Степановича, а навіть помітили в ньому ще більшу жагу, працьовитість, любов, привітність.
Сашко взяв потрібні документи й поїхав до банку, там йому дали кредит, на який він навіть не сподівався, потім купив квітів і поїхав шукати доньку по лікарнях. Він розумів: якщо знадобиться, то поїде в іншу область на пошуки, його душа була повна можливостей, жаги. Він здатен на все, аби досягти своєї мети. У третій лікарні він все ж знайшов її, свою улюблену і єдину доньку разом із помічницею. Олександр побачив Полю, яка лежала й ледве дихала. Тато обійняв її, поцілував, вручив букет доньці та Ользі Павлівні. А потім прошепотів на вушко: «Тепер я зможу тебе захистити. Все буде добре, не хвилюйся. Бог завжди з нами, а я про нас піклуватимуся».
У Поліни хвороба була лише на першій стадії, тому вони заплатили за декілька проведених операцій, робили процедури, а потім їй стало вже краще. Останню, найважливішу операцію потрібно робити у Німеччині. Колеги, друзі, сусіди допомогли зібрати гроші, а через тиждень Поля разом із батьком поїхала за кордон.
Після успішно проведеної операції вдома їх чекали із вітанням, оплесками, подарунками. Поля інколи замислювалася, чому батько так різко змінився, але не хотіла розпитувати, нехай це буде така невелика його таємниця. Через місяць здоров'я дівчинки відновилося, і вони з батьком поїхали на кладовище до матері. В Олександра ще на вході потекли з очей сльози, але він намагався приховати це від доньки. Поки вони там були, не казали ні слова, тільки батько щось шепотів мамі над могилою. Поля почула тільки: «...Я розумію, що вже пізно... Я ж стараюся заради тебе і Полі. Я ж тримаю обіцянку. Захищаю нас на землі, а ти захищай на небі»...
Їдучи додому, тато розмовляв із донькою про її самопочуття, про здоров'я, навчання, а в кінці додав: «А й справді любов здатна на все, навіть змінити життя. Треба просто любити, кохати і піклуватися. Бо найголовніше — це любов, кохання і турбота».
Скільки ж всього треба пережити, скільки людей потрібно втратити для того, щоб зрозуміти, що життя не вічне й треба цінувати кожну його мить! Не потрібно сваритися, пити, курити, це лише непотрібна витрата можливого, щасливого часу в нашому житті.