Проблема боротьби із вживанням спиртного була й залишається актуальною на всіх етапах розвитку нашої держави. Це у свій час усвідомило й греко-католицьке духовенство Східної Галичини у період її перебування в складі Австрійської держави.
Представляло українську інтелігенцію в законодавчих гілках влади небагато осіб, тому приймати закони, які б зменшували споживання спиртних «напоїв» по містах і селах, було дуже важко. Проти такої політики були і власники закладів, де продавали спиртне. Тому виходом із цієї ситуації було створення по селах і містах товариств тверезості. Організовувало ці товариства на території Західної України здебільшого греко-католицьке духовенство. Стимулом до організації було бажання допомогти населенню усвідомити себе як носія української національності, здатної будувати власні владні інститути та власну українську державу.
До складу Австрійської держави територія Східної Галичини увійшла як відсталий у соціальному та економічному плані край. Селяни були настільки обтяжені панщиною, що на розвиток власного господарства у них майже не залишалося часу. До того ж технологія ведення господарства надалі залишалася відсталою, у той час як у Європі використовувалися передові розробки. Знедолені селяни дедалі частіше звертали свій погляд у бік корчми, намагаючись втопити своє горе у спиртному. Ситуацію ускладнювало і так зване право пропінації, яке надавало можливість шляхтичам виробляти та продавати на своїй території алкогольні «напої» [1, с. 36].
У цей час віденський уряд все ж таки прийняв кілька законів, які забороняли шляхтичам приписувати своїм підданим кількість спиртних «напоїв», які вони примусово мусили придбати в свого пана, чи його шинкаря [1, с. 37].
Одні із перших антиалкогольних товариств на Галичині були створені у сорокових роках XIX століття. На початку 1845 р. з ініціативи о. Івана Козанкевича були створені товариства тверезості у селах Голинь та Брошнів Калушського повіту [3, с. 10]. Діяльність цих товариств виявилася плідною. Кількість членів товариств становила відповідно 771 та 302 члени (вони заявили про повне або часткове відречення від горілки).
З часом мережа товариств тверезості почала активно поширюватись на західноукраїнських землях. Антиалкогольна кампанія була підтримана і вищим церковним духовенством. Так, у 1844 р. галицький греко-католицький митрополит Михайло Левицький звернувся до духовенства з циркуляром, у якому священики отримали відповідні інструкції щодо заснування та функціонування товариств тверезості [5]. Згодом проповідь тверезості набула таких розмірів, що загрожувала матеріальним інтересам шляхти, тому цей рух був придушений владою, але не на довгий час.
Травневі події 1848 р. принесли для селянства Східної Галичини нові надії та сподівання. Для того, щоб попередити селянські виступи, цісар оголосив про скасування панщини, заявивши:
«Ми Фердинанд І, з ласки божої цісар австрійський... наказуємо:
всі роботи панщинні та інші кріпосні повинності як земельних господарів, так і халупників і коморників мають припинитися 15 травня 1848 року...» [8, с. 87].
Але після скасування панщини становище селян не сильно покращилося: вони, як і раніше, залишалися залежними від панів, хоча формально здобули свободу. Не змінилася ситуація і щодо розповсюдження алкогольних «напоїв». По селах продовжували будуватися шинки, де можна було купити горілки, алкогольного пива і алкогольного меду.
Щоб усвідомити до кінця все лихо, яке йшло від шинків, варто розглянути їх існування детальніше. Бувало, що одному селі існувало декілька шинків та корчм. Ставили їх здебільшого на краю села (для того, щоб вертаючись із панських полів, селяни мали змогу витратити зароблені гроші на спиртне). Ще однією їх особливістю було приваблення мешканців з інших сіл, що розміщувалися поблизу. Це була своєрідна конкуренція. Інколи доходило до того, що на границі сіл стояли одна, дві, а то й три корчми, недалеко одна від одної. Вдень там можна було придбати лише неякісну горілку, зате вночі вони ставали біржами краденої худоби та збіжжя, туди сходилися конокради та дрібні злодії, які за горілку могли розплатитися не грішми, а товаром [1, с. 40].
Небезпеку існування цих закладів добре усвідомлювало греко-католицьке духовенство, яке, незважаючи на перепони, що їм чинила влада, все ж таки змогли поступово відродити антиалкогольні товариства. Друга хвиля тверезницького руху розпочалась у 1860-х рр. [7, с. 49]. По містах і селах відновили свою роботу товариства тверезості.
Велика заслуга у поширенні на території Східної Галичини тверезості належала галицькому греко-католицькому митрополитові Йосифу Сембратовичу. Він разом зі своїм кліром створили окремі місійні товариства священиків, які виголошували на службах цілі цикли проповідей проти п'янства, пропонували створення братств тверезості. У квітні 1874 р. митрополит звернувся до народу із посланням «О великім достоїнстві чоловіка», у якому засудив пияцтво і закликав боротися з ним. Цей рух був підтриманий і папою Пієм IX, який, на прохання митрополита Йосифа Сембратовича надав братствам тверезості певні пільги [4, с. 26].
Цього ж року на Східній Галичині відбувалися так звані місії тверезості, спрямовані на роз'яснення серед населення шкідливості алкоголю. Збереглися відомості про проповіді «Про згубні наслідки п'янства» [6, с. 223].
Під час подібних місій мешканці давали клятви тверезості та засновували товариства, ставили хрести тверезості на знак відречення від горілки. Цікаві відомості з цього приводу подає відомий дослідник історії сіл Галичини Василь Лаба. У Гусятині, що на Тернопільщині, у 1874 р. після проповіді о. Степана Кобилянського клятву тверезості дали 8 000 осіб. Парох села Нараїв Бережанського повіту організував восьмиденну духовну місію, яка закінчилася масовою присягою тверезості [3, 9]. Велика місія відбулася в селі Тейсарів Жидачівського району на Львівщині. Тут були присутні близько 5 тисяч осіб, серед них — 24 священики. Проповіді виголошували отці Сінгалевич та Залозецький.
У другій половині XIX ст. тверезницький рух дедалі більше популяризується серед населення і знову стає на заваді власникам закладів, де продавали спиртні «напої». У 1882 р. митрополит Йосиф Сембратович прибув до Відня, де цісар Франц Йосиф запропонував йому покинути митрополичий престол начебто «задля особи цісаря і загального добра та австрійського патріотизму» [7, с. 52]. Зрозуміло, що приводом для звільнення стали величезні заслуги митрополита перед українським народом та українською греко-католицькою церквою, а саме — провідна роль у антиалкогольній кампанії. Такі радикальні заходи з боку духовенства завдавали великих матеріальних збитків шляхті.
Наступним митрополитом ГКЦ став Сильвестр Сембратович, який продовжив справу свого попередника. У листопаді 1896 р. він видав розпорядження про внесення змін до статутів братств тверезості. Згідно із цим документом братства отримували власні знамена та печатки. А один із пунктів забороняв братчикам брати участь у гостинах, де частували алкогольними «напоями».
Багато дослідників української історії вважають, що антиалкогольна кампанія дала поштовх для розвитку на західноукраїнських землях кооперативного руху. Не можна не погодитися з цим твердженням, але варто доповнити, що тверезницький рух наклав свій відбиток на всі сфери життя українського народу.
Весною 1895 р. митрополит Сильвестр Сембратович звернувся до духовенства з вимогою активізувати роботу братств. У своєму посланні він і надалі застерігав народ від вживання алкоголю. Пропонував обмежити частування спиртними «напоями» на хрестинах, вінчаннях та похоронах. Як аргумент він навів той факт, що часте вживання алкоголю викликає залежність, яка несе в собі згубні наслідки як для того, хто вживає, так і для його родини [4, с. 34].
Отже, він намагався переконати людей відмовитися від вживання алкоголю для того, аби вони полегшили життя собі та своїм рідним.
На початку XX ст. антиалкогольна кампанія, очолювана греко-католицьким духовенством, вступила у нову фазу свого розвитку. Очолив її Андрій Шептицький, який щойно вступив на митрополичий престол. Ще в 1899 р. він звернувся до народу в «Пастирському листі до вірних Станіславської єпархії, даному у дні св. Пророка Ілії». У ньому Шептицький прохав «працею, ощадністю та тверезістю» «усунути» вбогість із нашого життя.
У фонді 146 (Галицьке намісництво, м. Львів) зберігається донесення львівської поліції про мітинг, який відбувся у Львові 12 жовтня 1908 р., присвячений боротьбі з алкоголем. Тематика виступів була присвячена боротьбі з поширенням шинків і корчм та впливу алкоголю на людське здоров'я [10, арк. 2]. Цей факт є доказом того, що антиалкогольна кампанія набирала масштабного розвитку.
У лютому 1909 р. у Львові відбувся перший український освітньо-господарський конгрес. На ньому були виголошені 4 антиалкогольні доповіді, одна з яких належала о. Теодозію Лежогубському.
Цього ж року на історичній арені з'являється протиалкогольне товариство «Відродження», відділення якого почали засновуватися по селах. Одне із таких відділень було засновано в селі Гриннівці, жителі якого звернулися до влади з проханням вписати до реєстру протиалкогольне товариство «Відродження» і затвердити статут товариства [9, арк. 1].
Ціллю товариства, як зазначалося в документі, було бажання визволити український народ із-під впливу алкоголю через цілковиту відмову від «напоїв», що містять у собі алкоголь або інші «задурюючі складники (естер, абсинт і т. д.)», вважаючи, що тверезість є основою духовного, матеріального та фізичного розвитку українського народу.
Для досягнення цієї мети товариство зобов'язалося вживати такі заходи:
— здійснювати виклади, відчити і дискусії про шкідливість алкоголю та інших задурюючих засобів;
— видавати й поширювати брошури з тією ж ціллю;
— влаштовувати протиалкогольні з'їзди, сходини, віча;
— закладати по містах і селах безалкогольні готелі;
— лічити алкоголіків та закладати для них лікарні;
— влаштовувати забави, концерти та прогульки;
— засновувати філії товариства [9, арк. 3-4].
У контексті діяльності товариства «Відродження» вартою уваги є справа №2673 (ф. 309, оп. 1), що зберігається у фондах ЦДІА в місті Львові. У ній йдеться про намір протиалкогольного товариства «Відродження» приступити до створення у Львові «гостиниці-молочарні, опертої на кооперативних основах» [11, с. 16]. Про потребу такого закладу, де б можна було якісно харчуватись, як зазначається в документі, і згадувати не треба. Тому товариство і має намір заснувати власну молочарню. У цій справі також є лист, підписаний о. Северином Борачком до якоїсь добродійки В.П. У листі він повідомляє про намір товариства «Відродження» створити у Львові молочарні, наголошує, що туди можна подавати внески. Лист датований 16 жовтня 1909 р.
На Великдень 1910 р. громада села Ярушичі на Стрийщині на заклик о. Кордуби присягнула не вживати горілки протягом шести років, а також не ходити у корчму за будь-яким товаром. «Жид», власник корчми, змушений був піти із села, а на її місці постала школа та каплиця [4, с. 44].
Тверезницький рух з успіхом поширювався на території Східної Галичини і після приходу сюди російських військ. З вересня 1914 р., коли російські війська зайняли Львів, генерал Парачевський наказав припинити продаж горілки по крамницях [4, с. 46]. Однак їх не влаштовувало національне спрямування антиалкогольної кампанії, тому проти керівників руху були застосовані репресії.
Джерела та література:
- П'янство і пропінація в Галичині // Громада. — 1882. — №5.
- Кравчук А. Індекс Української католицької періодики Галичини 1871–1942. — Л., 2000. — 519 с.
- Лаба В. Географія та хронологія боротьби галичан за тверезість у ХIХ-XX ст.: Короткий довід. Л., 2002. — 17 с.
- Лаба В. «Не пийте, хлопці, — Вкраїна просить...» Історія боротьби галицьких українців за своє духовне визволення. — Л., 2000. — 87 с.
- Мета. — 1933 — Ч. 27.
- Програма наук державних на торжествах місійних, в Станіславчику, деканату Одеського, в днях 6, 7, 8 жовтня виголошена // Руський Сіон. — 1877. — Т. 7. — Ч. 6.
- Савчук Б. Братства і місії тверезості в Галичині в останній третині ХГХ на початку XX століття // Галичина — 2000 — №4 — с. 49-55.
- Франко І. Панщина і її скасоване. — Л., 1898. — 135 с.
- Центральний державний історичний архів у м. Львові, ф. 146, оп. 25, спр. 3907.
- Центральний державний історичний архів у м. Львові, ф. 146, оп. 8, спр. 869.
- Центральний державний історичний архів у м. Львові, ф. 309, оп. 1, №2673.
Опубликовано: 2011 г.
