Древнє величаве місто, відчуваючи наближення Різдва, вбралося у яскраві гірлянди та розважало своїх жителів ярмарками та різними забавками. А в останній передсвятковий день з неба пішов густий лапатий сніг. Мабуть, хтось там угорі вирішив одягнути місто в урочистий білий одяг, та й дітвору потішити.
Василько з сумом дивився з вікна своєї кімнати, як падали великі мокрі сніжинки. Він міг бачити, як біля святково прикрашеної на площі ялинки радісно метушилися діти, кудись поспішали дорослі. Якийсь маленький хлопчик віз на санчатах яскравий пакунок та великого іграшкового ведмедика. Його мама з татом сміючись ішли поряд, легенько підштовхуючи санки.
У Василькових очах забриніли сльози. Під ногами тихенько заскиглило цуценя.
— Нікому ми з тобою, Бобику, не потрібні. А я так чекав цього Різдва. Мріяв, що ми, як завжди, зберемося всі разом, зустрічатимемо колядників та й самі будемо колядувати, а потім розгорнемо подарунки та загадаємо бажання. Але тепер…
Тато пішов з дому ще у Новорічну ніч і не повернувся. Мама сердилась і часто потайки плакала. Вона завжди була дратівливою, коли сварилася з татом. Це чомусь, як правило, траплялося саме під час якогось свята. Василько вирішив, що свято — це взагалі погана річ.
Жвавий кудлатий песик сьогоді дуже дратував маму.
— І що він завжди плутається під ногами. У всіх діти як діти, а ти водишся із цим собакою.
— Мамо, а чому ви з татом завжди сваритесь?
— Бо він забагато п'є.
У двері подзвонили. Мама відкрила. То була її подруга, тьотя Зіна. Вони з мамою пішли на кухню і про щось жваво говорили, бринькаючи посудом.
Василько одягнувся і тихо вислизнув із квартири. За ним поплентався Бобик. «Таке свято мені не потрібне».
На землю поступово насувалися сутінки. У вікнах будинків та у вітринах магазинів почали вмикатися гірлянди. Величне та суворе місто почало на очах перетворюватись на казкове містечко, де от-от має статися якесь диво. Сніг ставав такий мокрий, майже дощ. Хлопчик разом з цуциком понуро побрели на околицю. Він знав, що побачить тут Андрійка, який раніше жив у сусідньому будинку. Вони часто разом гралися у дворі.
Ще здалеку Василько впізнав Андрійка по валянках та куртці, великій за розміром (мабуть, хтось з дорослих змилувався). Той накладав на санчата нарубані дрова, потім прив'язував їх, щоб не розсипались, сідав верхи та з'їжджав з гірки. Опинявся біля похилих воріт старенької хатини, де скидав дрова на купу. Обидва хлопччики зраділи зустрічі.
Василько став допомагати товаришу возити дрова. Вони то сідали на санчата, то лягали, перевертались на сніг і весело сміялись. Бобик стрибав до них на санчата, а то біг поруч, радісно та дзвінко гавкаючи.
Стомилися. Сіли на санчата відпочити. Лише тепер діти помітили, що сніг вже не йде, хмари розвіялись, а на небі з явилась велика зірка. Десь здалеку линув дружній спів та бренькіт дзвіночків: містом ходили колядники.
— Різдвяна зірка! Потрібно загадувати бажання, — тихо промовив Василько.
Він пам'ятав розповідь бабусі про те, що коли на небі з'являється перша Різдвяна зоря, на землю спускаються янголи. У кожного є свій янгол. І саме у Різдвяний вечір потрібно загадувати бажання, й якщо вірити, то воно обов'язково збудеться. Хлопчик вірив. Адже минулого Різдва він дуже хотів собаку. А незабаром дідусь привіз йому із села у подарунок Бобика.
Ти про що мрієш, Андрійку?
— Не знаю. Хочу, щоб було літо, тепло…
— А про родину, дім ти не мрієш, хіба не жалкуєш про це?
— Навіщо мені дім, де мене ніхто не чекає. Не люблять і не розуміють.
— Але ж може бути дім, де тебе люблять і чекають? — З надією запитав Василько, бо ж сам він дуже мріяв, щоб тато його повернувся і вони знову жили дружно і ніколи-ніколи не сварилися.
— Мабуть, може. — Андрійко задумався. — Таким був для мене дім моєї бабусі, там завжди пахло хлібом або пирогами. Бабуся розповідала мені цікаві історії, а дідусь брав з собою на риболовлю або на пасовисько. Але все це було так давно… Немає вже тієї хати.
Василько добре знав трагічну історію про те, як загинули батьки Андрійка. Коли вони були в тій хаті, тато заснув з цигаркою. Хата згоріла, а мама з татом загинули. Вони не відчули запаху диму, бо були нетверезими. Врятували тільки Андрійка.
— І навіщо взагалі існує у світі цей бридкий алкоголь, не розумію…-тихо промовив Андрійко.
Хлопці задумались, дивлячись вгору на яскраве світло Різдвяної зорі.
— Христос рождається! — зненацька почули хлопці дзвінкі голоси позаду себе. Повернувшись одночасно, вони побачили двох усміхнених жвавих дівчаток, надзвичайно схожих між собою. І звідки вони взялись? Немов із неба злетіли.
Від здивування та різкого повороту Андрійко звалився з санчат. Василько сидів попереду, тому перекинувся разом з санчатами.
— Славімо Його, — тихо пробурмотіли друзі у відповідь. Дівчатка дзвінко зареготали, ніби дзвіночки задзеленчали на різдвяній зірці. Але сміх цей був такий теплий і дружній, зовсім не насмішкуватий, що хлопчики і самі посміхнулися. А Бобик весело загавкав, махаючи хвостиком та бігаючи від однієї дівчинки до другої.
— Гайда з нами колядувати, сьогдні не можна сумувати.
— Може підемо, Андрійку? — запитав Василько.
— Не знаю…
Якась дивна сила повела їх за цими дотепер незнайомими дівчатками.
Незабаром діти зайшла у ворота гарного дерев'яного будинка. Всі вікна та паркан тут світилися безліччю гірлянд. Їх світло було якимось незвичайним. Воно притягувало до себе і зігрівало водночас. Заспівали колядку, з хати вийшов господар, дівчатка радісно підбігли до нього і защебетали наперебій:
— Таточку, привіт, привіт! Ми вже так находилися, натомилися. Принесли повні пакунки гостинців.
Чоловік подякував колядникам та запросив до хати.
Василько вдивлявся у його обличчя, він впізнав цього чоловіка. Той працював разом із татом і не раз бував у них вдома. Але тато незлюбив його, бо той завжди відмовлявся від застілля, навіть цокатись не хотів. «Ти мене не поважаєш»,- говорив йому тато. А цей дядько мовчки посміхався. Тоді Василько думав: «Дивись, який — тата не поважає, ще й сміється у вуса». Мама з татом вирішили, що він якись дивний або хворий.
Двійняшки взяли Василька з Андрійком за руки і повели до хати.
— Мамусю, це Василько, Андрійко, а це Бобик. Їм потрібно відпочити, зігрітися і просушити одяг.
— І Бобикові просушити одяг? — пожартувала мама. Всі засміялися. — Гаразд, щебетухи, мийте вже руки та сідайте вечеряти.
Господиня закінчувала накривати на стіл. Василько лише тепер відчув, що він справді промок, граючись на снігу, промочив ноги та дуже стомився. А коли відчув запах смачних домашніх страв, пирогів, зрозумів, наскільки він зголоднів.
У хаті цього дивного господаря все здавалося якимось дивним. Василько не міг збагнути, що найбільше його вразило: камін, де яскраво горіли дрова і танцювали іскорки чи велика ялинка з безліччю гірлянд та іграшок, чи святковий стіл, у центрі якого стояла гарна глиняна макітра з кутею. А може, самі жителі? Адже вони були дуже добрі і привітні, а Галинка й Оленка (так звали дівчаток) такі однакові та надзвичайно веселі. Напевно, це все разом справляло враження якогось дива.
Після вечері діти гралися біля ялинки, Бобик весело стрибав. Потім пили чай з трав. Він був такий запашний, що здавалося, ніби шматочок літа потрапив до чашки.
Сидячи у кріслі, Василько пив чай і дивився на вогнище у каміні. Очі його закривались від втоми. Раптом іскри від вогню застрибали вище, їх стало дуже багато, вони задзвеніли і закружляли по хаті. Іграшки задзеленчали, гірлянди на ялинці та на вікнах запалали яскравіше. Галинка з Оленкою змахнули якимись прозорими, дотепер непомітними крилами і закружляли навколо верхівки ялинки. Потім разом з тисячами іскорок вони підлетіли до вікна, відкрили його, щоб впустити в дім проміння Різдвяної зорі. Дивно, але Василько не відчув зимового холоду, в кімнаті навпаки стало тепліше. Сміючись своїм дзвінким сміхом, дівчатка відривали тонкі зоряні промінчики, ніби ниточки, потім вправно вплітали в них іскорки від вогнища і кидали їх на вікна, на ялинку та через відчинене вікно на паркан, на дерева навколо будинку. Потім вони швидко сплели з ялинкових голочок зелені коробочки, поклали в них ще по одній гірлянді та поклали під ялинку.
Василько оглянувся, щоб подивитись, чи бачив це ще хтось, крім нього. Але дорослих у кімнаті не було, а Андрійко, смостившись, мирно спав у кріслі поряд, пригорнувши Бобика.
Василько прокинувся зранку і дуже зрадів, побачивши маму разом з татом, що нахилилися над ним. Вони посміхалися до нього крізь сльози.
— Це сон? — Хлопчик знову зажмурився та відкрив очі.
— Як ти нас налякав, синочку! Добре, що дядько Микола зателефонував нам.
— Мамо, тату, а я думав, що вам не потрібен. Тепер ми завжди будемо разом? Я загадав…
— Звичайно, будемо.
Коли прощалися, Василько запитав у господарів:
— А можна ми з Андрійком до вас ще прийдемо?
— Звичайно. А якщо Андрійко погодиться, то може залишитись у нас назавжди.
Хлопчик похнюплено схилив голову, але всі помітили, як сльози з його очей закапали на підлогу. Мама дівчаток підійшла та по-материнськи тепло пригорнула Андрійка.
Василькові дуже кортіло розповісти усім про свій дивний сон. Але в цей момент дівчатка дістали з-під ялинки зелені коробочки і подарували їх хлопчикам.
«Чарівні гірлянди! То це насправді! Тепер я точно знаю, що наші мрії збудуться. Адже в них чарівне світло Різдвяної зорі, а ще тепло родинного вогнища», — подумав Василько. Він був впевнений, що Андрійко, як і він сам, мріяв про родину, про дім, де його люблять і чекають. І ще про справжнє свято, не затьмарене алкогольною отрутою, як у цьому казковому і звичайному водночас домі.
Опубліковано: 12 березня 2015 р.
