Інколи мені доводиться відвідувати святкові застілля. Чому вживаю позбавлене святкової радості слово «доводиться»? Бо те, що там можна побачити і почути, кожного разу (не інколи — розумієте? — а кожного разу) переходить межі розумного і доходить до безумства.
Перші кілька хвилин, коли зголоднілі гості починають наминати запропоновані страви, за столом панує добро і злагода... Але згодом йде насилля над особистістю гостей з боку господарів: їх не цікавить, чи людина наїлася, чи ні; чи дозволяють її життєві погляди, її стан здоров'я їсти запропоновану страву. «Їжте!» — і усе. Наказовий спосіб дієслова невтомно лунає то в одному, то в іншому кутку столу. І ніякі принципи здорового харчування (найпростіший з яких каже, що з-за столу завжди потрібно виходити трішечки голодним) їм не писані...
Та все це не заслуговувало б і краплі уваги шановних читачів (справді: не хочеш — не їж; подякуй за гостинність, а далі — дотримуйся своєї дієти), якби не жахливе продовження цієї «вистави».
Коли на столі з'являються пляшки з алкогольними розчинами — ось тут уже дійсно тікай-рятуйся. «За здоров'я!», «На щастя, на долю!», «В знак поваги» до іменинника, виновника торжества... Слова-вмовляння знайдуться.
Після першої ж чарки вже забуваються «обов'язки» гостей їсти: їж, не їж, але випити ти повинна. Якщо не надаси офіційної довідки з сімома печатками, що в тебе цироз, тиск, епілепсія чи ще щось подібне — ти змушена будеш прийняти дозу отрути. Ось чим-чим, а приводами отруїти сусіда чи родича дозою смертоносного алкогольного розчину наш народ тепер багатий... А чим більше будеш захищатися — тим більше наллють...
В кінці-кінців свято перетворюється на примусове отруєння, позбавлення здоров'я: адже кожна молекула прийнятої всередину отрути — це вбита чи пошкоджена клітина організму людини... І все це діється серед щирих і добрих, здавалося б, найрідніших людей!
Фініта ля комедія.
Пишу не тому, що стала жертвою подібного зазіхання на здоров'я і життя. Зі мною такі «трюки» не проходять: спокійним, твердим голосом я в будь-якій компанії повідомляю, що живу тверезо, впевнено відсуваю від себе ємність, у яку чиясь «дбайлива» рука встигла налити отрути. І продовжую мирно брати участь у святкуванні. Нікому, до речі, не нав'язуючи тверезого світогляду!
Але безмежним жалем наповнюється серце, коли бачу навколо себе десятки, сотні, тисячі ні в чому не винних людей — рідних, близьких, друзів або просто земляків, у яких немовби параліч волі наступає кожного разу, коли невгамовна рука з пляшкою доливає отрути в заздалегідь приготовлену чарку.
Усі ми звикли хизуватися демократичністю нашої держави. Вже підросло (так і хочеться сказати: «доросло до пляшки») те покоління, що писало у шкільних зошитках красномовні твори у славу нашої української Конституції. Але елементарного права вийти з-за святкового столу неотруєним, не кажучи вже про те, щоб прожити тверезо усе відведене Богом життя, виявляється, нам ніхто не гарантує...
Не зведення будинку, не вирощування дерева, не народження і не виховання гідних нащадків, а обов'язок вшанувати ювіляра самоотруєнням вважається тепер — прости, Боже! — «найсвятішим» в нашому народі.
То навіщо ж нам такі «звичаї» і «традиції застілля», якщо вони ведуть кожну сім'ю до народження кволих і розумово відсталих дітей, а всю націю до безславного вимирання?!
Опубліковано: 2009 р.
