Офіційний сайт руху

Протиалкогольні та обмежувальні акти у давньому Львові (XIV–XVII ст.)

Наше рішення й одностайну волю тих міщан встановлюємо, скріплюючи...
(Архівний документ XV ст.)

Упродовж останніх двадцяти років Львів та область втрачають покоління за поколінням, внаслідок легкої доступності та вживання1 алкогольно-тютюнових та інших наркотичних речовин. До прикладу, у 1939 р. природний приріст населення у Львові становив 6,8 на 100 чоловік2, а на 2010 р. депопуляція 1,1 на 1000 чол. (або 0,1 на 100).

Львівська громада тримає в руках терези, на шальки яких поставлено дві взаємовиключні речі: на одній «п'яний» бюджет, надприбутки вузького кола осіб, маргіналізація, профанація, деградація та люмпенізація суспільства, а на другій мільйонні втрати «п'яних» грошей, натомість, виховання здорового покоління тверезих, свідомих та освічених особистостей. Адже кому як не молоді через не мало не багато, 20-25 років прийдеться взяти справу розбудови міста й області у свої руки. А чи може людина із задурманеним розумом здійснити якийсь внесок у суспільний поступ? Я впевнений не може.

Ця стаття є своєрідною історичною відповіддю потужному алкогольному лобі як на законодавчому, так і на виконавчому рівнях, — яке під покровом «чесної конкуренції та задоволення потреб споживача», насправді, займається нахабним споюванням нашого народу.

Власники алкогольного бізнесу поширюють міфи, що буцімто катастрофічна ситуація навколо вживання алкоголю в Україні, є наслідком відсутності якоїсь загадкової, міфічної «культури пиття». Хоча дати визначення предметності й суті цієї шизофренічно-маразматичної «культури» досі не спромоглися.

Абсолютна більшість медій — підкуплених алкогольним бізнесом — «полощуть» суспільну свідомість алкогольно-наркотичним кіно, музикою, кліпами, друкованим словом тощо. Навіть, в академічних театрах демонструються сцени вживання алкогольних отрут. До речі, такі вистави як «Криза», «Сватання на Гончарівці», «Дама з камеліями», «Останній гречкосій» та багато інших тільки з репертуару Львівського театру ім. М. Заньковецької відвідують десятки, а то й сотні дітей! І весь цей комплекс алкогольної міфології створює уявлення про споконвічну невід'ємність алкоголю у дозвіллі не тільки львів'ян, а й усіх українців. Цей стереотип є результатом неабияких старань алкогольного піару, який робить усе, щоби громадяни із покоління у покоління поповнювали ряди клієнтів алкобізнесу.

Жодні політичні чи соціальні рішення у Львові не приймалися без апеляції до історичної пам'яті. (Навіть титулатура документів містила слова: «Людська пам'ять є нестійкою і змінною, не може (дати) вічності людським речам та діям»). Виходячи з цього, метою моєї розвідки є спроба на основі опублікованих документів XIV–XVII ст. пролити світло правди в темноту закостенілих стереотипів про, буцімто, давні «алкогольні звичаї» нашого міста. Сподіваюся, що невелика дискусія, яку може викликати моя замітка сприятиме зрушенням у свідомості львів'ян, прискорить вирішення проблеми доступності алкогольних речовин хоча б на місцевому рівні.

«Слово о корчмах руських»

Після розпаду Русі Галичина, як її частина, ще довгий час зберігала єдність духовних, культурних, політичних та інших традицій. Не змінилися архаїчні слов'янські напої — «медовуха» та квас. Продовжували існувати корчми — традиційні заклади проведення дозвілля у східних слов'ян. Дозвілля не «п'яного», як це вперто вважають власники алкогольного бізнесу, а дозвілля тверезого.

У Х–XVI ст. корчми, як писав російський історик І. Прижов, були осередком спілкування, обговорення новин, харчування і, навіть, ночівлі. Не рідко у корчмах збиралися народні віча, судові засідання та вирішувалися адміністративні питання. Переломний момент настав у XVI ст., коли східнослов'янськими землями поширився виноградний спирт (завезений до нас вперше генуезькими купцями в 1398 р.). Відтоді корчми та шинки стали монополією та джерелом прибутку держави (наприклад, Північно-Східна Русь, де неалкогольні корчми були заборонені, а їх місце зайняли «кабаки», в яких продавалася виключно горілка та самогон), або шляхти південно-західні землі, щоправда назва «корчма» залишилася, ставши закладами цілеспрямованого споювання населення.

Пальму першості — Галичині

Першим протиалкогольним законодавчим актом в Галичині була грамота короля Казимира ІІІ про надання Львову Маґдебурзького права (1356 р.), в якій зазначалося:

«[...] для більшого покращення вище згадуваного міста [тобто Львова — прим. авт.] з нашої спеціальної ласки та прихильності наказуємо, щоб жоден з землян, духовних, міських або будь-яких інших осіб не розташовував і не будував корчем в межах однієї милі від міста».

Згідно грамоти, жодна особа без спеціального на те дозволу — дозволу короля або магістрату — не мала права утримувати корчму ближче як 1,5 км від міста. Щоправда, у грамоті відсутня інформація про продаж у таких корчмах власне алкогольних виробів чи безалкогольних «напоїв». Але виходячи із самої суті грамоти відстані вказаній у ній можна припустити, що з одного боку корчми становили небезпеку для життя та здоров'я городян через продаж пива та вина вже відомих на той час в українських землях. З другого боку, пам'ять про проведення народних вічей у свідомості середньовічних галичан була ще живою. Свіжою для польської влади була й пам'ять про бунтівних бояр очолюваних Дмитром Детьком.

Корчми були місцем скупчення людей, а відтак осередком поширення опозиційних ідей господарів Галичини русинів, вороже налаштованих до польської влади. Тому, зважаючи на можливість збройного заворушення руського населення, яке б почалося з корчми — польська адміністрація перенесла їх за межі міста.

Як бачимо, представники середньовічної львівської адміністрації дбали про благо городян, добре усвідомлюючи згубність наслідків вживання алкогольних речовин. Психологічне, фізичне здоров'я та життєвий добробут львів'ян важили більше за «п'яні» надприбутки.

Магдебурзьке право на Західній Україні було скасоване у 1786 р. Отож, без перебільшень можна стверджувати, що упродовж 450 років у межах Львова не існувало жодного закладу торгівлі алкогольними речовинами. Принаймні у жодному документі немає навіть одної згадки про корчми або шинки у місті Лева.

На превеликий жаль, у XVI ст. в Галичині, як і на інших слов'янських теренах, поширився етиловий спирт (хоча на початках виключно для медичних потреб). 12 вересня 1537 р. король Сигізмунд І надав львівським міщанам (швидше за все окремим людям) право шинкувати (виготовляти і продавати) горілку. Але це аж ніяк не означає, що в нашому місті почалася масова торгівля горілкою, тим паче її широкомасштабний вжиток людьми.

Дозвіл на шинкування діяв у межах Краківського, Галицького передмість та деканату св. Іоанна. У свою чергу заборонялася торгівля цим хімікатом як у межах, так і за межами міста, а також ввезення горілки до Львова. Жодна людина, незалежно від раси, національності, віросповідання не мала права продавати горілку без дозволу райців та сплати мита. Отриманий податок спрямовувався на потреби міста: »[...]цей чинш, який стягнуть урядовці з тих, що шинкують, нехай згадані райці використають і повинні використати на потреби держави та ремонту громадських місць міста».

Але читаючи поміж рядків, вимальовується інша картина: грамота була результатом алкогольного лобізму в кулуарах середньовічного львівського магістрату. До уваги читача цікавий пасаж:

"[...]на їх [львівських міщан — прим. авт.] наведені прохання, що вони подали для сприяння потребам вищезгаданого нашого міста Львова... [...]через своїх будь-яких розпорядників чи наймачів можуть і хай буде вільно готувати (напої), продавати і шинкувати, як у місті в мурах, так і в передмістях, Краківському та Галицькому, також під замком і в деканаті св. Іоанна. Крім того, щоб ніхто в громадських місцях міста і передмість і в будь-яких приватних будинках, як духовних, так і світських, шляхти і простого люду, католиків, українців, вірмен, євреїв і інших людей будь-якої статті, не наважувався продавати і шинкувати цю горілкуз міста, чи звідки б не привезену, тільки за дозволом згаданих райців нашого міста Львова, яким даємо (право), щоб без чиншу (горілку) продавати жодній людині не дозволяли».

Звісно, цей уривок містить більше питань, аніж відповідей. З одного боку, якимось загадковим «міщанам» надано право шинкувати та торгувати горілкою. Але грамота замовчує статус цих «міщан»/«розпорядників», не конкретизує й заслуг за які надано право або якими нормами це право регламентувалося. З другого боку, грамотою заборонено виготовлення та продаж горілки усім, без дозволу на те райців. Зрештою, усі мотузки сходяться до рук райців і міського старости, що схиляє до думки про лобістське походження цього документу лише для «вибраних людей».

Цікавим є те, що кожного кварталу у Львові проводилися ярмарки, куди з'їздилися українські та іноземні купці. Одним із товарів обігу було вино. Згадка про нього у грамоті Сигізмунда Августа (1554 р.) стосувалася обмеження торгівлі та зберігання вина у недозволений час. Документ також забороняв грецьким та іншим купцям зберігати цю речовину у маєтках львівських міщан через нелегальну роздрібну торгівлю ним завищеними цінами. Відтак, купці не платили податків у міську казну. Про це довідався міський магістрат, і зобов'язав купців утримувати свої вози з товарами виключно на ринку у віданні райців — контролюючих податково-адміністративних чиновників. У документі читаємо:

class="poe">"[...] будь-хто, чи з Греції, чи будь-який інший чужинець-купець, що привезе мальмазію та мушкателю у місто Львів, на громадському місці (площі) Ринок вино [...] має залишати чотири повних тижні на возах. У той час вільно йому продавати (вино) як львівським міщанам, так і будь-яким нашим підданим. Якщо ж протягом 4 тижнів мальмазію та мушкателю не продасть, тоді лише буде вільно чужинцю-купцю вино [...] складати [з] возів в будинки і підвали львівських міщан і не інших наших підданих, тільки львівських міщан і жителів. Однак, щоб ті мальмазія і мушкателя, що попередньо складуються в будинках, печаткою раєцькою уряду були засвідчені».

Із грамоти видно, що не випродане у ринкові дні вино в обов'язковому порядку підлягало підрахунку та опису, і лише тоді продажу у встановленому порядку.

У 1580 р. з ініціативи львівського магістрату було підвищено податок на імпортовані лимони та вино. Він стягувався для компенсації дефіциту казенних коштів на розбудову міських укріплень.

«[...] всі купці, як католики, так і погани, євреї, також греки, вірмени і т.д., також (люди) будь-якого обряду і нації, що привозять [...] вино [...] а також бочки лимонів, зобов'язані від кожної бочки того вина і лимонів [...] в громадську економію того міста Львова 15 польських грошів відрахувати і сплатити» — сказано в грамоті.

Цікавими з фінансових міркувань є акти 1597 та 1639 рр. У них знаходимо приписи щодо обмеження торгівлі імпортованим вином та іншими товарами (залежно від їх кількості, розміру та об'єму) — шляхом накладання системи відрахувань до міської казни.

Із грамоти 1472 р. дізнаємося, що в цей період в Галичині було відоме пиво. На свято Трійці та св. Агнети під час двотижневого ярмарку у Львові магістрат заборонив варіння пива в передмістях: »[...]щоб там, під замком, пиво не варилося і м'ясо не продавалося або ярмарок не відбувався...» сказано в ній.

Заборона, передовсім, диктувалася економічними причинами: торгівля за межами міста позбавляла казну грошових надходжень, а нереалізований товар застоювався на складах. Окрім фінансових втрат одною з причин прийняття цього акту швидше за все були фізичні й моральні збитки через безконтрольну торгівлю пивними речовинами.

Грамота 1521 р. зобов'язувала пивоварів два квартали сплачувати податок для будівництва та реставрації міських укріплень:

«[...] виділяємо цією грамотою [...] на найближчий квартал на свято св. Луки та два інші квартали, що негайно (потім) починаються, від людей, які варять пиво; (цей податок) згадане наше місто Львів нам мало би платити, даємо і даруємо для ремонту та укріплення того міста, щоб (податок) отримати і використати».

Оподаткування привізного пива міським магістратом збереглося у XVII ст. Зокрема, із грамоти Владислава ІV від 1639 р. дізнаємося, що неоподатковане або нелегально завезене пиво підлягало конфіскації:

«[...] від бочки привізного пива, коли б і звідки б не привозили [...] тільки 3 гроші, а коли у доконаний спосіб стане йому відомо, щоб згідно з привілеями та 446 декретами стороннього пива до Львова не привозили, тоді на той час, як урядом львівського старости, так і міським урядом, привізне пиво мають забирати».

Львівський магістрат, як бачимо, проводив чітку меркантильну політику. Як результат жорсткого оподаткування іноземних товарів і, зокрема, алкогольних речовин міська казна наповнювалася додатковими коштами. Міські чиновники, все ж таки, дбали про фізичне, психологічне здоров'я та благополуччя городян.

Грамотою 1647 р. будь-кому у Львові було заборонено варіння (а також зберігання і продаж) пива за не львівською рецептурою. Для зберігання в місті повинно було відводитися 4 будинки, а знавці визначали б «якість» та ціну цієї речовини.

У Львівському архіві, ймовірно, зберігається ще багато цікавих законодавчих актів, які унаочнюють обмеження виробництва й обігу алкогольних речовин у середньовічному Львові. Але з аналізу опублікованих документів робимо висновок про те, що: перше, від XIV ст. торгівля пивом та вином у Львові регламентувалася місцем — Ринок та часом квартальні ярмарки; по-друге, спеціальними дозволами магістрату або райців; по-третє, чіткою політикою додаткового оподаткування алкогольних речовин на користь міста; четверте, у жодному документі немає згадок про якісь заклади продажу алкогольних речовин чи масову їх поширеність у нашому місті. Нарешті, п'яте, як пам'ятаємо, Магдебурзьке право у Львові діяло до 1786 р., а це означає, що 450 років наше місто в радіусі 1,5 км не бачило жодної корчми або шинка.

На превеликий жаль, на сьогодні у Львові, як у центральній, так і в периферійних частинах, через кожних 25-50 метрів розміщені магазини та кіоски (т.зв. «МАФи») з вільним продажем алкогольно-тютюнових речовин дітям, підліткам та дорослим. Колись тверезе місто, перетворилося на осередок масованого продажулегальних наркотиків, що є нічим іншим як інструментом цілеспрямованої алкоголізації українських дітей та молоді — останньої надії генофонду нашої нації.

Сприяють профанації населення підкуплені алкогольним бізнесом медії, які зранку до ночі, нав'язують людям жахливий міф про «історичну невід'ємність» алкоголю у дозвіллі львів'ян. Але, сподіваюся, викладені вище думки ілюструють ситуацію під зовсім іншим кутом.

Мені дуже хочеться, щоби теперішні львівські можновладці, дотримуючись депутатської присяги як і середньовічні міські управлінці служили на благо населення свого міста, будь-яким шляхом сприяючи відверненню наслідків вживання алкогольних речовин. Історія підтверджує: виготовлення і продаж алкоголю у Львові були обкладені купою спеціальних податків, що, апріорі, унеможливлювало їх масову доступність і вжиток.

Думаю, дана стаття допоможе львівським історикам, публіцистам, чиновникам Міської, Обласної Рад та усім небайдужим львів'янам поглянути на існуючий стан речей по-інакшому. Під кутом не стереотипності й снобізму, а під кутом тверезо мислячої особистості ХХІ ст., адже проблема доступності алкоголю у Львові залишилася невирішеною. Сподіваюся, дискусія навколо протиалкогольної політики у Львові розпочата у грудні 2011 р. продовжиться на новому рівні, а викладені вище міркування розвіють хоч деякі алкогольні міфи. Адже, фінансовий інтерес одної тисячі ні в якому разі не може важити більше за здоров'я та життя десятків тисяч людей.

Примітки

1. Корені слів «вживання», «вжиток», «споживання» та інші — містять склад —жив-, що походить від старослов'янського «живити», «жити», і семантично означають життя або дію пов'язану з життям. Оскільки алкоголь — це наркотик, який апріорно виключає життя як таке, тому тут і далі в тексті поняттями «вживання», «вжиток», «споживання» та іншими стосовно алкоголю автор розумітиме «поглинання», «вливання», «отруєння», які відповідають їх справжньому смисловому навантаженню.

2. Історія Львова в документах і матеріалах / Збірник документів і матеріалів. Відпов. ред. М.В. Брик. — Київ: Наукова думка, 1986. — С. 215.

3. Статистичний щорічник України за 2009 рік / За ред. О.Г. Осауленка — К., 2010. — С. 339, 344.

4. Згідно документації Всесвітньої організації охорони здоров'я прямий збиток для держави від прийому алкоголю громадянами складають 2-5% ВВП (Европейский план действий по борьбе с потреблением алкоголя на 2000-2005 гг. (E67946R). — ВОЗ, 2000. — С. 3.). Відповідно до Закону «Про бюджет України на 2011 р.» видаткова частина склала 321.920.850,3 грн., а 2-5% становлять 3,22 — 8,35 млрд. грн.

5. За інформацією Всесвітньої організації охорони здоров'я на 2008 р. рівень споживання абсолютного алкоголю на душу населення в Україні становив 17,4 л зі зростаючою тенденцією.

6. http://data.euro.who.int/hfadb/profile/profile.php?w=1280&h=1024

7. Тут, і далі в тексті таке, на перший погляд, загальноприйняте поняття як «алкогольні напої» замінено словами на кшталт, «алкогольні речовини», «алкогольні отрути», «алкогольні хімікати». На думку автора, напоєм допустимо вважати поживну рідину, яка приносить користь організму. А шкідливі для людини рідини, які за своєю природою є наркотиками допустимо називати, не інакше як речовини, хімікати тощо.

8. Медовуха (або«мед») — напій ферментаційного приготування, основними компонентами якого були мед, вода та хміль; міцність не перевищувала 4% алкоголю. Вживали розведеним водою.

9. Спочатку закладами харчування на Русі були «кормчие избы», або«кормчие дома». Слово «корчма» походить від давньоруського «корм», «кормление», тобто їжа, або власність, володіння. З часом, через орфографічну незручність як в побутовому так і літописному мовленні замість слова «кормча» постало «корчма».

10. У Європі денатурований виноградний спирт, за горючі властивості, називали "aqua vitae» (тобто «жива вода»), звідси й східнослов'янське «оковита» (слово фігурує у документах XV–XVII ст.). А від XVII ст. поширилася назва «горєлка», або «горілка».

11. Прыжов И. История кабаковъ в России в связи с историей русского народа. — Санкт-Петербург — Москва: Издание книгопродавца-типографа М.О. Вольфа, 1868. — С. 29.

12. Історія Львова в документах і матеріалах... — С. 17.

13. Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. Львів: Львівське від ділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. 2-е виправлене видання (електронний варіант). — С. 228.

14. Краківське передмістя — р-н сучасного просп. Чорновола (початок), вул. Городоцької (до церкви св. Анни) Клепарівської та прилеглих малих вуличок. Галицьке передмістя — р-н просп. Свободи, вул. Дорошенка — Коперника — Словацького — Університетська до парку ім. І. Франка.

15. Деканат св. Іоанна — тепер вул. Ужгородська та прилеглі вулички навколо церкви Івана Хрестителя під Високим Замком.

16. Привілеї міста Львова... С.228.

17. Привілеї міста Львова... С.228.

18. Мальмазія — вид солодкого вина із Середземномор'я.

19. Мушкатель — вид солодкого вина з доданим у нього мускатним горіхом.

20. Привілеї міста Львова... — С. 338.

21. Там само. — С. 400.

22. Там само. — С. 116.

23. Там само. — С. 113-116.

24. Привілеї міста Львова... — С. 181

25. Там само. — С. 445-446.

26. Там само. — С. 453.

27. Взяти до уваги міф від ТМ «Львівське». На плакатах, листівках та інших рекламних матеріалах зазначено, що ця речовина є «першим українським пивом». Якби вельмишановні піар-менеджери відвідували хоча б шкільні уроки історії, то не писали би такої маячні! Львівська пивоварня (а до середини ХІХ ст. лише крихітна гуральня) була заснована в 1715 р. В цей період українські землі знаходилися під владою Польщі. Тому, про якусь «українськість», в даному випадку, говорити — мінімум — не коректно.

Стасів Я. В., історик,
учасник Всеукраїнського ГО «Твереза Україна».

Опубліковано: Вересень 2012 р.