Офіційний сайт руху

Повернення до себе

Держи же меня за шкирку,

Живущий во мне мальчишка;

Держи же меня за шкирку –

Не дай мне сорваться вниз.

Олег Медведєв

Відомий вінницький поет-пісняр Анатолій Секретарьов на одному з концертів сказав: «Найкращий мій критик — це я сам. Тільки не я теперішній, а такий, яким був років у 10. Все, що я роблю, подумки показую цьому хлопчикові. І якщо йому сподобається — значить, я все зробив правильно». Мені такий критерій сподобався. Думаю, якби десятирічний я дізнався про моє теперішнє ставлення до алкоголю, то також залишився би задоволений. Вже в тому віці в мене були добре сформовані правильні інтуїтивні переконання про усі «напої з градусами», тому повернутися до них було досить легко.

Щеплення від алкоголю

На экране окна — немое кино,

Не ищи других каналов — здесь только один [...]

На забытых кухнях варится каша,

Кто-то нервно мешает ложечкой чай;

Грохот улиц заглушает нашу

Вечную, великую, врождённую пьянь.

Олександр Микитенко

Правду пише пан Почекета у книзі «Зберегти свободу»: один з варіантів, як ми можемо переконати дитину, що пити погано — це стати хронічним алкоголіком. Такої наочної агітації не бракувало. Я живу в багатоповерховому будинку біля базару; так склалося, що в дворі у нас — особливо в часи мого дитинства — було багато алкоголіків і наркоманів. Нерідко можна було поповнити свій запас триповерхових виразів, коли п'яні сусіди за стіною знову починали сваритися. Був ще ближчий приклад: мій дядько, мамин брат (тепер вже покійний), з юних літ полюбляв оковиту. З певною регулярністю в нього починалися запої, ми усією родиною його рятували, потім він якийсь час не вживав, потім усе повторювалося — і так поки одного разу врятувати не встигли... Коли говорилося про інших маминих родичів, близьких чи далеких, хорошим компліментом завжди було «він зараз не п'є», а суворим засудженням — «ой, він зараз запив...»

Всередині родини проблема такою гострою не була, проте добре простежувалася — так що навіть дитині все було зрозуміло. Батько має досить міцне здоров'я, тож може без видимих наслідків випити досить багато; каже, що похмілля ніколи в нього не буває. Втім, навіть такі особливі здібності рятують не завжди: по кілька разів на рік доводилося бачити його в стані повного автопілоту. Від мами, ясна річ, йому за таке перепадало, але якщо в таких випадках я мав необережність в який-небудь спосіб заважати йому міцно поспати, від тієї ж мами перепадало й мені. Сумнівів не залишалося: алкоголь — абсолютно погана річ. Маю також брата, добряче старшого за мене. Коли мені було років 10, він вже закінчував школу і вступав до університету. Як неважко здогадатися, в той час — і ще декілька років потому — в стані «повних дрів» час від часу доводилося бачити і його. Тоді вже прочуханка братові організовувалася об'єднаними силами батька і мами...

Так чи інакше, якщо людина напивалася сильно, це я ще якось міг зрозуміти: тимчасове ейфоричне відключення від реальності, потім — невеличке отримання по заслугам, і знову до нормального життя... «Напевно, цей цікавий досвід їм навіщось потрібен», думав я. Але «культурне пиття» на свята взагалі наводило депресивний настрій. Я не зовсім собі уявляв, що ще могли б робити багато дорослих, зібравшись разом, але варіант п'яних балачок за переповненим нездоровою їжею столом точно поступався будь-якій іншій можливій альтернативі.

Іноді я слухав по радіо релігійні передачі — і коли проповідник казав, що пити не треба взагалі, я охоче вірив. Пізніше, років у 14 — 18, активно цікавився баптизмом — і знову ж, переконливість цього релігійного напрямку в моїх очах неабияк піднімало те, що ці люди не пили навіть на свята. Не пив, ясна річ, і я.

Алкогольний рік

Что-то клонит и меня к такому сну:

С понедельника жизнь новую начну,

И забуду лад любимого стиха,

«Папе сделали ботинки...» — ха-ха-ха.

И умолкнут над промышленной рекой

Звуки музыки нече-лове-ческой,

И потянемся гуськом, за тенью тень,

Вспоминая с бодуна воскресный день.

Сергій Ґандлевський

Поширена ситуація — і навіть стереотип — що студенти багато п'ють при будь-якій нагоді, а по закінченні навчання поступово «беруться за голову». В мене все сталося навпаки. За весь час навчання під жодним приводом не було перехилено жодної краплі; вперше спробував пива в день захисту дипломної роботи. Треба сказати, що того місяця мені було досить сумно: разом з університетом стрімко відходила в минуле ціла система обов'язків, що вже стали звичними, і переваг, що були приємними. В мене, на відміну від багатьох однокурсників, не було проблеми з роботою — чимало заробляв як самозайнята особа, відкривалися нові і нові можливості. Але був якийсь психологічний аспект — майже за Гришковцем: як бути школярем чи студентом я знав, а як бути не студентом, як самому приймати усі рішення — важко було навіть подумати.

Пам'ятаю, що намагався переглянути і перевірити чимало своїх життєвих позицій і поглядів — навіть м'ясо знову почав їсти. І коли, стоячи без діла біля університету і чекаючи на урочисте оголошення оцінок, які всі й так знали, однокурсники запропонували випити пива — практично без заперечень погодився. Пиво чомусь обрали не найсмачнішої іноземної марки, випив я його небагато, і ніякого сп'яніння не відчув. Проте вже за кілька тижнів добре розбирався, яке пиво краще смакує і скільки треба випити, щоб таки подіяло. Алкогольний «напій» закріпився як елемент свята з дещо сумним відтінком — а таких того року вистачало. За декілька місяців мої «дослідження» торкнулися й інших «напоїв» — горілки, вина, коньяку. Почав потрохи подорожувати за кордон, і коли бував у новій країні — вважав за потрібне перевірити, яке пійло популярне там. Здавалося, мені завжди товаришувала помірність, проте бували й виключення.

Найбільше усім знайомим запам'яталася товариська вечірка після проведеного нами благодійного фестивалю. Я тоді «трохи» щось не розрахував, випив дуже небезпечну для здоров'я кількість «напоїв» і «випав в осад». Польського волонтера Томка послали серед ночі по якісь таблетки, мені до печінки приклали пляшку з гарячою водою... В результаті через деякий час організм вирішив звільнитися від зайвого, і я трохи прикрасив підлогу офісу твором сучасного мистецтва. Коли мене вели в туалет (як потім з'ясувалося, я не запам'ятав навіть, хто мене вів), вирішив додати до цієї сумної картини якийсь ліричний елемент — почав декламувати щось з російської поезії, яку тоді дуже охоче вивчав — здається, щось з Андрія Родіонова. Можна сказати, подія пройшла без наслідків, але з мене потім ще довго підсміювалися. Виходжу з офісу в коридор — і обов'язково хто-небудь скаже: «Ти куди? Вірші читати пішов?»

Моє Варшавське повстання

С этой музыкой надо завязывать срочно!

Андрій Родіонов

Післякризовий 2009-й розпочався з радісної звістки: я на рік їду до Польщі! Усе подобалося: невеличка кімнатка у затишному районі Вроцлава, цікава нескладна робота, вдосталь грошей, багато часу на прогулянки і роздуми. Як і раніше, час від часу пив пиво. Купував його цілими блоками — так дешевше. Через деякий час поїхав на тиждень до Варшави — і там, нарешті, трапилась нагода замислитися...

Спочатку був тренінг для волонтерів ЄВС (Європейської волонтерської служби). Якщо ви «не в темі», поясню — це можливість для молодих європейців протягом року попрацювати в іншій країні. Серед нас були в основному люди з західноєвропейських країн, багатших за Польщу. Що може змусити молоду людину на досить довгий час залишити все, поїхати світ за очі й за досить скромну винагороду виконувати якусь працю, часто монотонну? Причин зазвичай дві: цікавість до світу (і зокрема — до країни призначення), а також просто бажання «втекти від самого себе». Не дивно, що волонтери ЄВС — якими б добрими не були наміри Європейської комісії, що цю програму фінансує — частенько і сильно випивають. І якщо зазвичай є стримуючий фактор — необхідність ходити на роботу, то на тренінгу ніщо не заважало «відпочивати по повній». Хоча я теж в цьому брав участь, але не міг зрозуміти, як і навіщо деякі з нас стільки п'ють...

Після тренінгу було кількаденне спілкування з колишніми польськими волонтерами, котрі працювали раніше у нас у Вінниці, з їх друзями і приятелями, а також з кількома вінничанами, запрошеними у гості. Тут вже мала б бути зовсім інакша ситуація: більшість молоді, з якою нас знайомили, знаходилася в своєму рідному місті (або, принаймні, в своїй країні), це були випускники університетів, магістри, аспіранти — одним словом, високоосвічені молоді європейці. Але усі товариські зустрічі проходили переважно в одному й тому ж форматі — «пішли на пиво». Пиво пилося щовечора, а вдома в нас була пляшка коньяку чи ще чогось...

Найяскравіше запам'ятався концерт гурту «Культ». Зібралася величезна площа глядачів — переважно молодь, хоч були й люди середнього віку, деякі навіть з дітьми. Одна з найвідоміших пісень стосувалася горілки — наскільки підступні її виробники і яку шкоду вона чинить простому люду. Уся площа підспівувала: «А їм тільки того й треба, щоб ти сам собі шкодив, щоб ти сам за себе не думав... Виробляють горілку — багато, багато, багато горілки!» Які правильні слова! — скажете ви. Це дійсно так, але в більшості з тих, хто підспівував, в одній руці при цьому була півлітра пива (в багатьох — вже не перша за вечір); освітлене рекламне зображення величезної пляшки пива також виднілося поруч зі сценою. Я того вечора був абсолютно тверезий, і тому замислився: «Та що ж це з людьми? Невже вони не розуміють, що йдеться про ту ж саму діючу речовину?»

Тим часом, наш приятель Томек так завзято танцював, що його окуляри впали на асфальт і розбилися. Наступного ранку, поки не купили нових, йому доводилося ходити по магазинах з супроводом — він не бачив цін на продукти.

Я цілий день думав: як це так, що здорові, освічені, не найбідніші люди з хорошим почуттям гумору поступово перестають розглядати саму ідею відпочинку без цієї «чарівної» речовини? Щоб бути собою, не потрібно жодних додаткових засобів! Пиво, горілка, вино, коньяк нічого не додають до святкового настрою, натомість людина поступово втрачає вміння відпочивати і спілкуватися з друзями без них...

Увечері 10-го травня 2009-го року, занурений у ці думки, я випив останній ковток коньяку, пішов на кухню, перемив за всіх посуд, і в процесі вирішив: «с этой музыкой надо завязывать срочно».

Повернувшись до Вроцлава, знайшов у себе в шафі незакінчений розпакований блок пива. Викидати не став, привіз додому на подарунки — знав, що рідні і знайомі дуже зрадіють. Але більше цього добра не купував і не пив.

Пройшло понад два роки. Про свій вибір жодного разу не шкодував. Хоч скільки разів безкоштовно пропонували дорогі алкогольні напої з різних країн — не погоджуюся. Адже знаю: свобода — ще дорожча, твереза радість життя — ще п'янкіша.

Дмитро Кушнір,
Лауреат конкурсу на кращу історію про початок тверезого життя, 2011 рік.

Скачати DOC

Опубліковано: 2011 р.

Можливо, Вас також зацікавить:

2011: Чемпіон

2011: Дивлячись в обличчя демонам

9 грудня 2010: Сказка о будущем

2009: Мені потрібна сміливість