Офіційний сайт руху

Анфіса Федорівна Миролюбова (1918–1999)

Видатні діячі тверезницького руху: Київ. Анфіса Федорівна Миролюбова.

Анфіса Федорівна Миролюбова (1918–1999)

Є люди, які, ніби палаючі метеори, залишають після себе шлейф хороших справ, будучи прикладом самовідданого служіння народу. Такою особистістю, безперечно, є Анфіса Федорівна Миролюбова.

Їй довелося пережити багато чого: війну, втрату найближчих людей, голод... Але серед біди, горя і особистих трагедій ця жінка зуміла не просто вижити, але й у багато разів примножити скарби своєї душі. Забувши про власне благополуччя, вона присвячувала себе своїм дітям, двоє з яких були прийомними, встигаючи при цьому активно займатися громадською діяльністю.

Анфіса Федорівна Миролюбова народилася 30 серпня 1918 року в Свердловській області на Уралі. У сім'ї крім неї було ще дві дочки. Батько працював на шахті, мати займалася вихованням дітей.

Закінчивши у 1938 році педагогічне училище, Анфіса Федорівна все життя займалася педагогічною діяльністю.

За спогадами сучасників вона була жінкою дуже товариською, діяльною й наполегливою в досягненні своїх цілей. А основною метою її життя можна назвати боротьбу за тверезість.

Близькі люди відгукуються про неї як про людину дуже добру та чуйну. Мало думаючи про себе, вона дбала про оточуючих, надаючи моральну, фізичну і навіть матеріальну допомогу нужденним. Ті, хто знав А.Ф. Миролюбову особисто, розповідають, що вона була людиною харизматичною і вміла знайти підхід до чиновників. Між тим, як людині чесній, відкритій і довірливій, їй була властива душевна простота.

Роки війни Анфіса Федорівна провела на Уралі. 22 червня 1941 вона зробила такий запис у своєму щоденнику:

«Люди відпочивали в парках з дітьми та сім'ями на берегах озер і річок Уралу. В 12:00 дня по радіо могутній голос Левітана сповістив: у 4:00 ранку Німеччина розпочала війну... Жах охопив усіх. Здавалося, що сонце здригнулося від звістки... В душі залягла печаль і тривога — передчуття наближення біди».

Чоловік Анфіси Федорівни, вірний друг її життя, був мобілізований на фронт у 1942 р. і в 1943 році загинув, звільняючи Україну. Поховали його під Дніпропетровськом. У червні цього ж року трагічно загинув їхній семирічний син. Після закінчення війни А.Ф. Миролюбова переїхала до Києва. Збереглися деякі з її спогадів про той час:

«У 1943 році 6 грудня мій чоловік в віці 34 років був поранений і помер від ран у Дніпропетровській області... Горе, біда, безпросвітність України покликали мене. У 1945 році, 29 травня ступила моя нога на землю пораненого війною Києва — німого свідка жахів воєнних років. Побачила я величну красу квітучих каштанів. Все побачене тоді збережеться до останніх днів мого життя».

У записах Анфіси Федорівни є віршовані рядки, написані пізніше, коли вона вже займалася тверезницькою діяльністю, озаглавлені «До Дня Перемоги»:

Моя судьба — судьба народа,

Всем нам подарена войной!

В живых осталось нас немного –

Враг навязал нам страшный бой.

Бой за детей; их убивают

Табачным дымом и вином.

И в наркоманов превращают.

Стал чуждым им родной их дом...

Переїхавши до України, А.Ф. Миролюбова працювала викладачем російської мови у ремісничому училищі. В 1951 році у неї народжується дочка у другому шлюбі, а пізніше вона бере на виховання маленьку дівчинку — однолітку своєї дочки. Рідна мати відмовилася від неї, а чутливе серце чуйної жінки глибоко сприйняло знехтуване чуже життя, і вона прийняла дівчинку до себе в сім'ю. Більше того, через деякий час Анфісі Федорівні знову судилося взяти на виховання другу дитину тієї ж жінки. Це був кволий хлопчик, нещасне створіння, до долі якого вона, звичайно ж, не змогла залишитися байдужою. Даруючи маляті свою теплоту і турботу, вчила його розуміти світ, любити людей, відчувати прекрасне. Хлопчисько ріс, одужував, вбираючи кращі риси своєї прийомної матері.

Таким чином, всі свої молоді роки Анфіса Федорівна присвятила сім'ї, виховуючи трьох дітей одна.

Постійно працюючи з підлітками, вона, безумовно, бачила, якої шкоди завдає людям алкоголь і до яких трагічних наслідків це призводить.

У 1971 році вже немолода активістка прийшла до відомого в республіці лікаря-нарколога Олега Васильовича Комарова і запропонувала свої послуги громадської помічниці. Будучи натурою діяльною, вона вела патронажну роботу серед алкоголіків: допомагала їм повернутися на роботу після лікування, адже таких людей повертати на роботу не хотіли; намагалася помирити тих, хто повернувся з диспансеру, з їх сім'ями; повернути до диспансеру тих, хто зірвався.

Поступово, розширюючи коло діяльності, Анфіса Федорівна пропонувала свою допомогу в інших диспансерах міста. Так, вона зверталася в диспансер Едуарда Леонідовича Яблонського і в міській диспансер. Проводила значну профілактичну роботу в витверезнику житлового масиву Нивки.

Для реабілітації тих, хто пройшов курс лікування, доводилося звертатися у велику кількість інстанцій (райвиконкоми, міськком, партійні організації, Кабінет Міністрів). Але завдяки своєму комунікабельному і наполегливому характеру громадська діячка скрізь знаходила керівників, які співчували, і навіть згодом допомагали.

Анфіса Федорівна листувалася з небайдужими людьми з інших радянських республік. Відвідуючи різноманітні з'їзди та конференції, присвячені питанням тверезницького руху в інших містах країни, вона познайомилася з такими відомими вченими-тверезниками як Федір Григорович Углов (Ленінград), Володимир Георгійович Жданов (Новосибірськ).

На одній з найбільших міжнародних конференцій, яка завдяки надзвичайним організаційним зусиллям Анфіси Федорівни відбулася 11 травня 1993 року в Києві, вона познайомилася з норвезькими представниками боротьби за тверезість. Це були містер Олстер з міжнародної асоціації тверезості Норвегії і Ерік Енсл з організації «Армія порятунку».

У 1980 році О.В. Комаров заснував у Києві так звану «школу тверезості». Учні цієї школи набиралися з числа осіб, які проходили курс добровільного лікування у наркологічних закладах.

Але навіть пройшовши курс реабілітації, люди, що звільнилися від алкогольної залежності, знову потрапляють в оточення питущих. Будучи не в змозі встояти перед спокусою, в більшості випадків вони спиваються знову.

Саме з метою формування тверезого соціального середовища створюється така школа. В цьому ж році від школи відділяється клуб тверезості, названий «Аметист». До нього відходять функції роботи з особами, які пройшли курс протиалкогольного лікування і потребують моральної та психологічної підтримки.

Анфіса Федорівна як заслужена активістка ради профілактики при Подільському медвитверезнику м. Києва, будучи вже в пенсійному віці, очолила цей клуб. Він об'єднав всі тверезницькі організації міста.

Згідно з положеннями статуту клубу, його членами могли стати всі бажаючі, які не вживають алкоголю і стоять на позиції свідомої тверезості.

Діячі київського клубу тверезості спочатку збиралися у скромному приміщенні на вулиці Тешебаєва. Пізніше виконкомом міської ради клубу було виділено двокімнатну квартиру у будинку на вулиці Салютній.

Тим, хто повернувся до тверезого життя, клуб надавав допомогу в працевлаштуванні, вирішенні виробничих і побутових конфліктів, налагодженні взаємин у трудових колективах. Сімейна рада клубу проводила індивідуальну виховну роботу в неблагополучних сім'ях. Організовувалися спільні виїзди працівників медвитверезника з клубом тверезості на антиалкогольні заходи у колективи трудящих.

Для організації дозвілля членів клубу свої послуги запропонував директор танцювально-концертного залу «Юність», заслужений артист УРСР Г. Н. Чапкіс, теж прихильник тверезого способу життя.

У дні народження та на свята у клубі сервірували столи, грала музика, було чути шум, веселощі, сміх, жарти, у вальсі кружляли пари... І все це — без алкогольних виробів.

Однак, клуб «Аметист» в своїй діяльності не обмежувався тільки організацією дозвілля тверезників. Мета його створення — забезпечення закріплення результатів лікування колишніх алкоголіків — розширювалася зі вступом у члени клубу значного числа людей, тверезих за переконанням.

Це означає, що клуб тверезості став популярним і серед киян, які ніколи не страждали від алкогольної залежності.

Активісти клубу проводили в місті широку антиалкогольну агітацію і тверезницьку пропаганду. Неабияка увага приділялося підростаючому поколінню. Діячами клубу був створений дитячий ляльковий театр «Джерельце». Готувалися і проводилися тверезі весілля.

Члени клубу залучалися до спільних рейдів з контролю виконання правил торгівлі алкогольними виробами. Суттєвий внесок у розвиток клубу зробив полковник міліції Віктор Іванович Суковенко — активний борець за тверезість і здоровий спосіб життя.

Доброта, чуйність, самовіддача, жертовність, тверезий розум — все це далеко не повний перелік тих позитивних якостей, якими володіла ця видатна жінка. Більша частина її життя була присвячена громадській діяльності. Адже існують люди, які не гаснуть...

В останній рік життя важка хвороба прикувала керівницю клубу тверезості до ліжка. Але, навіть перебуваючи в лікарні, вона знаходила сили для підтримки тих, хто потребував допомоги, а лікарняна палата перетворилася на штаб-квартиру товариства тверезості «Аметист».

17 січня 1999 Анфіса Федорівна пішла з життя, але справа, розпочата нею, продовжує жити.

А.О. Грініченко

Редакція вдячна за надані матеріали Надії Вікторівні Моїсеєнко, дочці Анфіси Федорівни, а також Світлані Петрівні Буровій, Анні Миколаївні Резніковій та Олександру Васильовичу Ейсфельду.

Опубліковано: Лютий 2012 р.